— Я піду до нього.—Ніколь звелася на коліна.
— Нікуди ти не підеш,— сказав Томмі й владною рукою стримав її.— Годі вже, край.
XIII
Ніколь листувалася з Діком після свого нового одруження— писала про справи, про дітей. Часто вона казала: «Я кохала Діка й ніколи його не забуду»,— а Томмі відповідав: «Ну, звичайно,— навіщо ж його забувати».
Дік спробував був практикувати в Буффало, але діло, видно, не пішло — Ніколь так і не дізналася чому, але через кілька місяців він'повідомив, що перебрався до Ба- тавії, містечка в штаті Нью-Йорк, де відкрив кабінет як лікар загальної практики, а трохи пізніше — що переїхав до Локпорта. Завдяки випадковому збігові обставин, про його життя в Локпорті вона мала докладніші відомості: що він там багато їздить на велосипеді, що має успіх у дам і що на столі в нього лежить великий стос паперів, як кажуть,— поважний медичний трактат, уже майже завершений. Він чарує всіх бездоганними манерами, а одного разу на зборах з питань охорони здоров’я виголосив чудову промову про наркотики. Але потім у нього виникли якісь неприємності через дівчину-продавщицю з бакалійної крамниці, та ще й якийсь пацієнт подав на нього позов,— і йому довелося залишити Локпорт.
Після цього він уже не просив, щоб діти приїхали до нього в Америку, і нічого не відповів на лист Ніколь, в якому вона питала, чи потрібні йому гроші. В останньому своєму листі він повідомляв, що тепер живе й практикує в Женеві, штат Нью- Йорк, і чомусь у Ніколь виникло враження, що живе він там не сам, а з кимось, хто коло нього клопочеться. Вона відшукала Женеву в географічному довіднику — там було сказано, що це мальовниче' містечко. Може, вмовляла вона себе, в нього ще все попереду, як було в Гранта у Галені. Вже після того від нього надійшла листівка з поштовим штемпелем Хорнелла, зовсім маленького містечка у штаті Нью- Йорк, недалеко від Женеви; в усякому разі, ясно, що він і досі живе десь у тих краях.
ФренсІс Скотт Кей Фіцджеральд (1896—1940) належить до когорти таких видатних американських письменників XX століття, як Теодор Драйзер, Шервуд Андерсон, Ернест Хемінгуей, Вільям Фолкнер, Томас Вулф та ін.
Закінчивши Прінстонський університет, він у двадцять чотири роки вже був автором одного з бестселерів того часу — роману «По цей бік раю» (1920 р.).
У житті і творчості Фіцджеральда та багатьох його ровесників глибокий слід залишила перша світова війна. І не тільки тому, що такі письменники, як Хемінгуей, Дос Пассос, Мак-Ліш брали в ній безпосередню участь, а Фолкнер і Фіцджеральд проходили у той час військову службу на території Сполучених Штатів. Війна означала, особливо для молоді країн, що брали в ній участь, тривалий духовний неспокій та внутрішній розлад, бо її наслідки відчувалися ще довго після Версальської угоди. Ця молодь уже не вірила не тільки в абстрактні лозунги та словесну риторику, а й у саму можливість суспільного прогресу. Гуманістичні ілюзії були розвіяні страшною воєнною дійсністю. Молодь різних країн, що воювала під чужими їй ідеологічними прапорами, повернулася додому глибоко травмована духовно. «Всі ви — втрачене покоління»,— повторила Гертруда Стайн молодому Хемінгуею слова, що почула у Франції від якогось власника гаража. Вони не тільки засвідчили безодню, яка розділила «батьків і дітей», а стали визначенням обпаленої війною молоді, яка раптом виявила, що «всі боги померли, всі війни відгриміли, будь- яку віру підірвано». Так характеризував Френсіс Скотт Фіцджеральд «утрачене покоління» в романі «По цей бік раю» (1920), чи не першій книжці в літературі США, де було порушено проблему «тих, що повернулися». Дещо пізніше виходять друком книжки, тією чи іншою мірою присвячені духовній кризі у післявоєнній Америці: «Три солдати» (1921) Джона Дос Пассоса, «Величезна камера» (1922) Едвіна* Естліна Каммінгса, «Фієста» (1926) і «Прощавай, зброє» (1929) Ернеста Хемінгуея, «Солдатська нагорода» (1926) Вільяма Фолкнера, «Тіні на сонці» (1928) Гаррі Кросбі та ін. В усіх цих творах відбився досвід війни. І не тільки безпосередній, як у Хемінгуея, Мак-Ліша, Кросбі, Каммінгса, Дос Пассоса, але й опосередкований, як у Фолкнера і Фіцджеральда. Вони теж гостро відчували свою належність до покоління, яке, за словами
