скажу. Тільки на хвилиночку.
Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони не торкалися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда — біла гвоздика, забута після балу.
— Коли ви всміхаєтеся...— Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон; можливо, тому, що близько була Ніколь,— мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.
Та вона вже припала до його грудей і жалібно прошепотіла:
— Візьміть мене.
— Взяти вас? Куди?
Від здивування йому аж мову відібрало.
— Будь ласка,— шепотіла вона.— Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде,— мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб
Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна говорити таке. її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.
— Так не можна,— повагом сказав Дік.— Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.
— О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, навчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.
— А чи подумали ви, який удар це був би для Ніколь?
— Вона не дізнається. Та й це її не стосується.
Він лагідно вів далі:
— Ви забуваєте, що я люблю Ніколь.
— А хіба обов’язково треба любити тільки одну людину? Я от люблю свою маму і люблю вас — тільки вас ще більше. Тепер ще більше.
— ...і, нарешті, ніякої любові до мене у вас зараз немає, але вона могла б виникнути — потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.
— Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я викличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки,
Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:
— Усе це тільки скороминущий растрій.
