— Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. Поїду до Мексіки, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньому.— Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно статися.— В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...
— Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілунки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.
— Навіщо ви кепкуєте з мене — я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене.— Вона якось знітилася, пригасла.— Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я — ніщо.
— Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка.— По- думки він додав: «...яку довелося б навчати надто багатьох речей».
Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:
— До того ж, у таких речах принцип «сказано — зроблено» не діє.
Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік машинально почав був: «Краще нам з вами просто...»,— але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів поряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентеження — ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо,— а якийсь душевний неспокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.
— Я знала, що ви не захочете,—схлипнула Розмері.— Знала і все ж сподівалася.
Він підвівся.
— На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. Забудьмо про все, гаразд? — І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: — Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохання зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки застарілий погляд, чи не так?
Вона підвела голову й побачила, як він ступив до дверей; вона дивилася на нього без найменшого уявлення про те, що відбувається у нього в душі, дивилась, як він повільно зробив ще крок, потім обернувся й глянув на неї. їй захотілося кинутись за ним, припасти до нього, відчути його губи, його вуха, комір його піджака, захотілося огорнути його собою й увібрати в себе; але його рука лягла вже на ручку дверей. Утративши останню надію, вона відкинулася на ліжко. А коли двері за ним зачинилися, вона підвелася, підійшла до дзеркала і, тихенько схлипуючи, почала розчісувати волосся. Провела щіткою сто п’ятдесят разів, як завжди, потім — ще сто п’ятдесят. їй заболіла рука, вона переклала щітку в другу руку й заходилася рахувати спочатку...
XVI
За ніч Розмері охолола й прокинулася з почуттям сорому. Із дзеркала на неї глянуло гарненьке личко, але це не заспокоїло, а тільки роз’ятрило вчорашній біль; не зарадив і пересланий матір’ю лист від хлопця, що минулого року запросив її на студентський бал Йєльського університету,— він сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал видався їй тепер безмежно далекою подією.
Вона вийшла із своєї кімнати, готуючись до зустрічі з Дайверами, як до тортур, сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто не помітив би цього під маскою, такою ж непроникною, як у Ніколь, коли вони зустрілися, щоб разом піти на примірки.
