свічка тихо горить…
– Бо-оже, прийми-и душу pa-аба тво-ого-о…
Ось до церкви заходить Маруся – боса, розпатлана, чорні очі вогнем горять. Навшпиньках крадеться до свіжовиструганої домовини.
– Ми-ир пра-аху твоіму-у…
Маруся злякано застигає з простягненими руками.
– Постривайте, постривайте… – шепоче. – Я тільки заберу в нього своє щастя… Не бійся, Грицю, вдруге я тебе не чіпатиму. Тільки віддай мені щастя моє, не бери його з собою на той світ. – Заспівала: – Грицю, Грицю, до Марусі… Зараз, зараз уберуся… Ось тепер я до тебе прийшла. Твоя Марусенька, котру ти клявся щиро та вірненько кохати. А коли зраджу, казав, то хай сонце для мене, казав, згасне. То я й погасила сонце.
Зойкнувши, падає Грицеві на груди.
– А-а-а… Це я! Я! – кричить Маруся, цілуючи Гриця. – Хіба ж ви не знаєте, людоньки, що це лихо я вчинила? З великого кохання до Гриця…
Отець Матвій нарешті отямився.
– Що ти, дщерь моя, – підійшов до Марусі. – 3 горя великого гріх на душу береш? Отямся. Усе у волі Божій. І без волі його і волосинка з голови не впаде…
Маруся погладила русі кучері Гриця, поцілувала його і тихо-тихо намалювала.
Востаннє подивилася на небіжчика і випросталася. І віч-на-віч стрілася з Ганною.
– Нехай же Гриць двох не кохає, бо не буде йому ні тебе, Ганно, ні мене!
До людей повернулась.
– Я згубила Гриця! Згубіть і мене!
– Це все, небого? – питає суддя.
– Усе, – киває Маруся. – Тепер уже все.
Суд засудив Марусю Чурай до страти.
На нарочитій раді з ухвалою суду було ознайомлено полковника Мартина Пушкаря і всю полкову та сотенну старшину.
– Панове старшини! – сказав Пушкар після читання вироку. – Панове знатні козаки! Ви щойно вислухали ухвалу суду щодо Марусі Чурай. Яка буде ваша остання воля?
Воля була такою: ухвалу суду лишити в силі, Марусю Чурай скарати на майдані в присутності всіх козаків та мешканців Полтави – в науку іншим. Щоб ті інші не губили ні хлопців, ні козаків.
Засудженій дали два дні на молитви і покуту.
Горпині дозволили побути два дні з дочкою, але Горпина не могла звестися – так вони й не побачились.
І ось настав день страти. Рано-вранці ранку на майдані, де збудували високий дерев'яний поміст, почав збиратися люд. Посотенно на чолі із старшинами прибув Полтавський полк і зайняв місце з протилежного боку помосту. Команди віддавалися впівголоса, майже тихо, люд на майдані теж зберігав мовчання. Тільки іноді хтось тяжко зітхне, та й по тому.
Та ось на поміст неквапливо піднявся дебелий кат – нарочито для такого випадку привезений з Лубен. Свого ката в Полтаві не було. Він поклав на поміст вербову колоду, а на колоду – сокиру з широким блискучим лезом. Люд на майдані хитнувся і завмер.
Горпину Чураїху тримали під руки жінки. Біле пасмо волосся вибивалося з-під чорної хустки і затуляло їй поміст. Та Горпина і так нічого не бачила. Дивилася поперед себе розплющеними очима, а бачити нічого не бачила. Як і не усвідомлювала того, що мало відбутися на майдані. Тільки іноді, ні до кого не звертаючись, питала:
– А Маруся прийде подивитися на це диво?
Удалині почувся тягучий, пронизливий скрип дерев'яних коліс.
Вчувши той скрип, люд заворушився, всі повернули голови.
– Везуть… Везуть… – почувся шепіт, і майдан принишк.
