Лише Горпина кволо запитала жінок, котрі її підтримували під руки:
– Кого везуть? А Маруся подивиться на таке диво давнєє?
До помосту під'їхав віз, запряжений волами. Марусю Чурай звели з воза, він відразу ж, заскрипівши, покотився геть, а засуджену звели на поміст і поставили поруч з катом біля вербової колоди.
– «Лєта от народження Сина Божого тисяча шестьсот…» – почав суддя голосно зачитувати вирок.
Маруся дивилася поверх голів на рідну свою Полтаву, світ плив перед нею то повільно, то шалено, в якомусь запальному і незбагненному танку, і вона майже не чула те, що читав суддя. Іноді до її слуху долітали окремі уривки:
– «За відомом його милості пана полковника Полтавського… Пред нас, Кости Кублицького, суде полку Полтавського, Андрія Нещинського, отамана городового, Федора Суховія, войта, Петра Юревича, бурмистра, і многих задних персонах…»
Море голів перед Марусею хиталося і пливло. Аби встояти, дівчина міцніше вперлася босими ногами в поміст. Руки її в кайданах, і кайдани дрібно-дрібно дзвенять, ніби тихо скаржаться на щось…
– «…дівиця Марія, дочка покойного урядника Полтавського охочекомонного полку Гордія Чурая з Полтави, року теперішнього загубила страх Божий, смертельний гріх учинила…»
Дванадцять років було Марусі, як батько примчав на гарячому коні до хатини, схопив її на руки, підняв до себе на коня, поцілував.
– Прощай, дочко! Рости щасливою та гарною. Несила більше терпіти лядське ярмо та Україну в горі лютім бачити. На Січ подамся, з козаками, дасть Бог, підемо Україні волю здобувати. А ти, дочко, рости вгору та пісні співай на здоровля. Хай усі знають, що Чураї при лихій годині не сиділи склавши руки: і воювали, і пісні складали!
І зник батько на гарячому коні.
Тільки тупіт копит ще довго відлунював понад Ворсклою.
Стривай… Здається, він і досі лунає. Маруся напружує слух і десь вдалині вчуває тупіт копит. То батько мчить у вічності.
– «…На лугах збирала коріння отруйного зілля-цикути, з поміччю злого духа отруїла Григорія, сина хорунжого Полтавського полку Петра Бобренка…»
Не дожив батько до волі, не повернувся у свою Полтаву з перемогою. Під Кумейками ляхи його підступно схопили, у Варшаві на майдані й голову йому відтяли…
– «…винайшли сим декрет з порядку прав Магдебурзьких части четвертей, на листу сто двадцять дев'ятому: „Злодейка по квестом мает быти отдана кату на отсеченья голови ея“…»
На отакому помості, тільки в чужій сторонці, поклав свою голову і батько. І не свої люди, не козаки були навколо помосту, а чужі люди, вороги люті. Що думав батько у свій останній день року 1637-го? Про Україну, про милу Полтаву, про любу дружину свою, про маленьку дочку?.. Чи про бойових побратимів-козаків? їй легше, вона дивиться на своїх людей і в рідній землі вона ляже. А батькові муляли очі чорні гостроверхі вежі костьолів, закуті в панцирі гусари. Та не зник батько зі світу білого. І досі лунає тупіт копит його бойового коня.
– «…На покаяння перед Богом й краткой молитве дано время злодейке…»
Усе. Вирок зачитано. Відспівала своє Маруся, відкохала-відлюбила. А тупіт копит все наростає і наростає… Гордій Чурай у вічність мчить.
На поміст піднімається отець Матвій. Рука його, коли він підносить засудженій хрест, злегка тремтить. Маруся притуляється холодними губами до металу хреста.
– Будь мужньою, дочко, – шепоче отець Матвій. – Кайся у гріхах, і Бог тебе простить. Він один наш судія, і перед ним ти будеш тримати відповідь… Усе у волі Божій, дочко, а ми лише тлін на цій землі, пилинка на вітрі вічності. Усі ми із землі прийшли, і всі у землю підемо. Як у Святому Письмі сказано: од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобает мі возвратиться…
Отець Матвій сходить з помосту.
Ось тепер уже все.
«Тату, тату, – шепоче Маруся, прислухаючись до тупоту копит. – Примчи в Полтаву, забери мене з собою. Та швидше, бо кат уже рукава засукує…»
– Виконуй вирок, кате! – чує вона голос.
«Спіши, тату, спіши… Забери мене до себе у вічність…»
