Кат бере двома руками сорочку Марусі і рвучко її розриває.
Чути тріск полотна, хтось злякано і наче здавлено вигукує:
– Та що ж це таке… Сорочку на ній розривають…
Розірвана сорочка сповзає, оголюючи спершу білі, наче матові плечі, далі груди… Ойкнувши, Маруся кайданами затуляє груди.
– Коса заважатиме…
Невже то кат говорить? Він бере в руки її косу, шепче:
– Не бійся, дівчино. Я діло своє добре знаю. Один удар і… ніякого болю. Кажу, болю не відчуєш. Не встигнеш відчути, як уже перед Божим судом станеш… А косу, щоб не заважала, доведеться відрізати. Потрапить під сокиру – завдасть тобі муки. Двічі тоді доведеться рубати…
І раптом рвучко повертається до судді.
– Пане суддя. Панове старшини. Козаки! Люди добрі! Отаку вроду губити… Таку шию рубати. Рука не здіймається. Порятуйте мене, увільніть… Схаменіться. Змініть гнів на милість. Вона ж дівчина. Хіба ж можна дівчат губити? Бог покарає її, і досить.
Пан полковник крутить сивого вуса.
Козаки похнюпили голови.
Люд насторожено притих.
А тупіт копит наростає все ближче й ближче.
«То батько мій спішить за мною…»
Маруся першою з високого помосту загледіла вершника, котрий чвалом гнав коня на майдан.
– Пострива-айте!!! – закричав вершник що було сили й розмахував над головою шапкою. – Спиніться!
– Він кричить «спиніться», – захвилювався люд. – Спиніться!
– Стійте! – вигукнув полковник.
– Стою, – сказав кат.
Люд поспіхом розступився, утворивши прохід, яким уже мчав вершник на загнаному коні. З коня шматтями звисала піна.
– Спиніться! – востаннє крикнув вершник.
Не добігши помосту, кінь з усього розгону впав, вершник перелетів йому через голову, миттю схопився й одним стрибком опинився на помості, відгородивши собою Марусю від вербової колоди й сокири на ній.
– Іскра… – пронісся шепіт майданом. – Іван Іскра… Звідки він узявся? Наче з неба звалився…
– Іменем гетьмана України Богдана Хмельницького, спиніться! – крикнув Іван Іскра і вихопив з кишені папір. – Я з Києва. Ось власноручний наказ гетьмана.
– Читай, Іване, читай, – загудів майдан.
– Читай, – велів полковник.
– «Панам полковникові, судді, старшинам і всьому Полтавському полку, – голосно читав Іскра. – Наказ. У розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай… В пам'ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити. Гетьман України Богдан-Зиновій Хмельницький».
Кат, не чекаючи команди, зняв з помилуваної кайдани.
– Іди собі, небого, – шепнув. – Та гетьману дякуй і Богу молися.
Притримуючи на грудях розірвану сорочку, Маруся Чурай, нічого не бачачи поперед себе, повільно зійшла з помосту і пішла попід вишикуваним Полтавським полком. Ступала тихо, нечутно.
І раптом полк, віддаючи останню шану дівчині, з чиїми піснями він ходив у бій, гримнув:
І тієї ж миті майдан в один голос підхопив пісню:
Маруся йшла майданом, а пісня все гриміла й гриміла. І здавалось, що гриміла вона не тільки над славною-преславною Полтавою, а летіла вона, а гриміла вона понад всією Україною:
