Ольга лущила квасолю. Довгі пальці швидко ви- шолопували великі блискучі зерна, які лунко падали в порожню миску.
Виноградні стебла обвили невелику альтанку і створювали чудовий затінок для відпочинку. Обважніло гули бджоли, дзенькаючи по голівках чорнобривців, що килимком стелилися до ніг і наповнювали повітря терпким ароматом. У відчинені двері видно було, що у вітальні світиться екран телевізора, якого забула вимкнути. О, знову ця набридлива реклама, яку не любила найбільше! «Чи є у вас брудні речі, які маєте відправити у висилку на село?» - питав молодих господинь рекламатор пральних порошків. Її це дуже зачіпало. Чому селян вважають недолугими, чому думають, що вони одвічні шміраки, які мають бути приниженими і ходити в панських обносках? Чого слово «село» звучить у декого іронічно, зневажливо? Невже у цих столичних телекомпаніях справді бракує освічених людей? Вона хотіла б мати на це відповідь.
Руки у селян справді чорні і потріскані, але від святої землі і сонячного хліба. Коли мама виймала з печі високий запашний буханесь, завжди говорила: «Вдався, як сонце». Коли окраєць хліба ненароком падав на землю, старе і мале піднімали його, обтрушували з пошаною і цілували зі святістю. Так було в її дитинстві, так вона вчить своїх малих онуків, бо вважає, що все починається з поваги і любові. «Люблю медочок, бо солоденький. Люблю козака, бо молоденький» - вигулькнули в пам’яті слова з пісні часів її дівоцтва.
З плином літ ті слова втратили бентежність і сприймалися відчужено, ніби й не до неї говорилося. Олюсько, Олюсько, чого ворохобиш пам’ять, навіщо шкрябаєш зарубцьовану давно рану, хіба повернеш усе навспак?.. А чи хотіла б?..
Вона любила. Ой, як любила... Молоденька була, ледь після школи, з великими здивованими очима і лицем, ніби купаним у молоці. Вчителькою мріяла стати. Але Арсен не уявляв без неї життя. Там, під молодими вербами, що купали свої кучері у звивистій річці, вони будували своє майбутнє, розмальовували кольорами райдуги. Арсен обривав домашній квітник і говорив, що вона найчарівніша. А вона вірила і забувала про все, навіть про свою мрію...
Музики грали веселої, стелили вишиті рушники, чутно було вигуки «гірко»... Ох, як же гірко і без
солоду жилося їй, яким коротким було її щастя! Хоча - є Михась, точна Арсенова копія, його продовження і її син, у якому все: і любов, і повага, і далека печаль...
Оля пішла за невістку, хоч була одиначкою - все, як хотів Арсен. Прийшла на велике чоловікове подвір’я з надією і незрозумілим острахом, що заховався десь глибоко в грудях.
Молоденька була, майже дитина. З пошанівком заглядала в очі новим батькам. Щебетала, перепитувала, запобігала, дуже вже хотіла сподобатися. На Арсена дивилася, як на кохане диво, всім для неї був...
Відшумів хмільний медовий місяць, Олюська перестала бути гостею у чоловіковій хаті і рвучко бралася до роботи: то сапати біжить, то траву жне.
Якогось дня, коли нагинці полола грядки, земля враз попливла з-під неї, в очах закрутилися чорні кола, нудота підкотила до горла, вона ледь не впала. Зблідла, довго сиділа на межі, прислухаючись до себе інакшої. В хаті, все ще не знаючи, що з нею, ненароком розбила гарне горнятко, з якого любив пити чоловік. «Ото робітницю привів!» - свекруха сказала те ніби ненароком, але Олюська добре все збагнула. Зіщулилася і сльози зібрала в собі, щоб не бризнули з очей,
