ковтнула першу образу. А далі наче мішок зі шпильками розв’язався: «Ти нічого не вмієш, як ти на світі живеш такою нечупарою? Ні замести, ні спекти, хоч ся хати відречи...» - жебоніла під носом свекруха. «Ходить тут і торохтить кістками, і де твої очі були?» - це вже до Арсена.
Олюська благально дивилася, випрошуючи прощення, - правда, не розуміла, за що. Плакала так, щоб ніхто не бачив, вже знала, що носить дитину. Цілий день чекала чоловіка з роботи, очі світилися блиском, але ні радості, ні підтримки від нього не відчула. Стриманими були його слова, буденними, ніби не було повного місяця, який ходив над ними колом, ганяючи зірки, щоб ясніше світили їхньому коханню. Арсен став іншим...
У їхньому ліжку вже не було гарячих обіймів, щезли ніжні слова, яких так прагнула Олюська, німував прісний холод. Усе так швидко, раптово змінилося. Чоловік раненько їхав мотоциклом на роботу, а повертався зі смерком - втомлений і чужий. Дивився повз неї, або поверх її голови, відводячи погляд, кидав байдуже окремі слова і знову їхав з дому. Коли в неділю обідали за родинним столом, її тарілки там не було.
Олюська розуміла - їй тут не раді, тут її не полюблять. Але чому мовчить мама? їй ураз так захотілося додому...
Весною народився хлопчик - худенький, з тільцем, як у жабеняти. Михасик постійно плакав, не прибавляв у вазі, і Олюська плакала разом із ним. Арсен нервував, що не висипається, що жінка не може справитися з малюком, і ображав її:
- Не скули, він такий скислий, як і ти!
Потім перейшов спати до іншої кімнати.
Олюська тулила сина до грудей і не знала, де шукати поради. Аж якось сусідка, котра жаліла Олюську
і знала більше, ніж нерозрадна молодичка, сказала їй прямо:
- Не марнуй собі світу, дитино, він уже їздить з іншою!
Серце, здавалося, вискочить з грудей, коли питалася про це в Арсена. Хотіла побачити усміх на його лиці, відчути заспокійливі обійми. Натомість отримала колючий погляд і слова, які вкарбувалися в пам’ять на все життя:
- Ти вільна, можеш іти, куди хочеш! Я розлюбив
тебе!
- Як? Так швидко? А Михайлик?
-1 його теж!
Не плакала, не було сліз. Мовчки взяла дитину, вузлик з речами і сіножатями, плутаючись у траві, подалася до мами...
З того часу багато літ спливло. Були і страх, і щем, і усміх, і весілля Михася, її сина.
