Марися сиділа в кущі і не дихала. На душі їй було щемко, на губах гуляла винувата усмішка. Не вийшла зі своєї схованки, аж поки не загуркотіла машина...
Мовчки шмигнула в ліжко, притиснулася до стіни і нишком спостерігала за мамою. Тетяна сиділа і довго дивилася в один бік, часом ховала обличчя у вузлуваті долоні, хитаючи розпачливо головою, переводячи погляд то на образи, то на Мариську. Потім встала і взялася спересердя товкти кулаком по бильці ліжка. Перепало і Марисі:
- Ти, холєро ясна, маєш мати на гадці, що ще мала, що треба просити Бога, щоб дав розуму і сили дати собі ради в життю. Ти думаєш, я вічна?! Колись мусиш про себе дбати сама і відповідати за себе. Що зробила для себе і для людей? Людина має мати щось святе у своєму серці і не розтринькувати того на псячі вітри...
Марися підвелася з плачем і впала лицем у мамин подолок, що пахнув землею і молоком. Зчепившись руками і з’єднавшись думками, вони плакали і хиталися в одному ритмі. Тетяні здавалося, що вона виколисує щастя для своєї одиначки, застерігаючи від лиха своїми спрацьованими руками.
Любка сьогодні мала привести свого нареченого, щоб познайомити з батьками. В хаті було затишно, пахло домашнім печивом і кавою.
Данка, як найбільший скарб, берегла свою доньку, котра виросла красунею і розумницею. Хлопець, що мав прийти до них на гостину, був міський, навчався разом з її донькою і викликав у Данки інтерес.
Аж ось на поріг влетіла радісна Любка, а з-за її спини виріс юнак.
- О Боже! - Данка остовпіла, їй перехопило подих: перед нею стояв Остап.
- Називаюся Андрій, - почула здаля, ніби мала закладені вуха. Ті ж очі, та ж постать, чорне волосся крутою хвилею... Ніби й не було тих двадцяти літ...
- Мамо, що з тобою? Ти зблідла і твердь в очах...
- Нічого, нічого, трохи втомилася, а ви пригощайтеся кавою і тістечками свіжими, що я спекла... Я піду досапаю грядку.
- Але ж ти у святковій сукні!
- То я візьму зверху фартушок... - Данка щось говорила і сама не розуміла змісту говореного. Молоді
здивовано дивилися на неї. Любка не впізнавала своєї мами. Данка навпомацки зайшла до комори, сіла на мішки з зерном і обхопила голову руками. Вона не сумнівалася - це його син! Його! Але чому? Чому це має переживати її донька? Світ такий широкий, а тут перетнулися долі на такій вузькій кладці. «Цей юнак, напевно, такий, як і його батько, напевно такий...» - крутилося в голові.
- Данко, ти найкраща у світі! Не бачив таких вродливих, як ти, я люблю тебе дуже, ти одна! - він навчався на
