і глянув у бік Надії. Жінка відсахнулася від плоту і залишила загадку своєї юності нерозкритою...
Гучно веселилася юнь, грали в «хустинку», витирали рясний піт від спеки, вихлюпували радість, бажали щастя молодим.
Посварений з літом вітер люто зривав жовте листя з дерев, а воно боязко, з шурхотом, лягало біля ніг каштанів, легко дряпало асфальт і мчало на другий бік вулиці, перечіпаючись на бордюрах.
Поправляючи волосся, з яким теж грався вітер, центром міста йшли дві усміхнені дівчини - студентки Віолета й Ірка. Притиснувшись одна до одної, ніби захищаючись від першого подиху осені, дівчата з відвертою цікавістю оглядали красивих юнаків.
-
Хлопець здивовано буркнув:
- Не в те століття попали. Чого шукаєте?
Проте дівчата були наполегливі:
-
- Ні, я звичайний Петро. І чекаю Марічку. Ви не за адресою.
Навпроти театру нервово походжав високий юнак з квітами в руках. Він дивився в бік дівчат, й Ірка
зробила припущення, що вони нарешті знайшли того, кого шукали. Віолка тут як тут:
-
Хлопець глузливо глянув на дівчат:
- Ви що, з грушки впали? - не дуже ґречно відповів і покрутив пальцем біля скроні.
Знову не той!
- Слухай, Віолко, вони нас сприймають за легковажних метеликів, які пурхають, зазираючи в очі чоловікам. Йдемо додому, немає тут Олиного принца.
Оля тим часом лежала в ліжку з температурою і замість неї на побачення пішли дівчата. «Ну хоч опиши, який він, змалюй!» - просили подругу. Оля посміхнулася, піднявши вгору очі: «Ой, він чудовий, високий, з грецьким профілем. А як
