Осиний мед дикий

читає поезію! Модний, інтелігентний - ну Ромео ж!»

Дівчата вже померзли. Місто засвітило ліхтарі. Дорогою додому вони помітили самотню постать юнака, який, вочевидь, довго когось чекав. Він нервово м’яв у руках пізні айстри, що біліли в сутінках. Був невисокого зросту, з білявим чубчиком, тонким обличчям і типовим профілем, одягнений у прогумований плащ.

-  Слухай, Віолко, давай ще цього спитаємо, а тоді вже підемо додому. Зранку ж пари, сольфеджіо в Чернова...

-  Вибачте, ви бува не Ромео? - мляво запитала

Ірка.

Хлопець рвучко обернувся, очі приязно блиснули:

-  Так, я Ромео.

-  О-о-о-о, - протягла Віолка, - наконец-то мы вас отыскали.

-  Ми вже підняли на ноги всіх місцевих хлопців - і жодного Ромео серед них не надибали, - додала Ірка. - Ходімо, бо вже пізно. Ваша Джульетта захворіла, то ми вас виглядаємо цілий вечір, померзли уже.

-  Що з нею? - чемно запитав хлопець.

-  Основний інструмент підвів - горло. Осінь зараз, а для диригента головне не застудитися. Як тоді заспіваєш про велике кохання чи родинні чвари ваших предків? - жартували. - Звідки таке рідкісне ім’я?

Хлопець загадково посміхнувся:

-  Взагалі, я Роман, але для близьких - Ромео. Знаєте, хочеться чогось надзвичайного. Кохання, чистої дивної дівчини з великими очима і романтичною вдачею. Здається, я її знайшов.

-  Чудово, тільки не наслідуйте сюжет Шекспіра. Наша Оля романтична, але земна, і живе у двадцятому столітті. А завтра у нас сольфеджіо в Чернова, який любить сиплим голосом співати романс «Не искушай меня без нужды».

-  Я розумію і люблю романси, а сам граю на баяні.

-  О, а ми думали, звідки така древня романтика, - засміялися подруги. - Джульетта ваша живе у другому під’їзді в п’ятій квартирі. Щасти вам!

Біля гуртожитку дівчата довго реготали, аж присідали.

- Слушай, Ир, может, завтра опять пойдем ловить Ромео! - реготала Віолка.