Вітер розтріпував коси і сміявся разом з дівчатами. Молодість, студентство...
Оксана з невимовною тугою дивилася на букет гладіолусів, який стояв на столі. На одному стеблі квіти вгорі полум’яніли, а внизу - помирали, згортаючи червоні пелюстки. «І в мене так, - думала Оксана. - Щось відмирає, а щось із глибини душі рветься до сонця, борсається, протестує». Тремтяча рука звично намацала склянку з горілкою, трохи потримала, вагаючись, і швидко піднесла до губ. За вікном сумно шуміли обірвані вишні. Жінка мерщій побігла в кукурудзу - ховати свої безвихідь і безвольність...
Оксана любила людей і життя, хоч внутрішня скутість заважала їй розкрити себе справжню. Вона прагнула водити гаївки, але ніколи не ставала в коло - боялася здатися журавлем із підбитим крилом. «Спле- чена», - казали про дівчину люди, шкодуючи її. Вона рідко ходила на музики, і завжди стояла десь у куточку, прикриваючи довгим кінцем хустки скалічене плече. Хлопці якщо й запрошували її до танцю, то лише з жалощів. Щирих подруг Оксана не мала, свій біль тамувала в собі... Тільки коли була сама вдома, розплітала розкішне волосся, що важкими хвилями вкривало спину. Сяючі очі зазирали до дзеркала - звідти на неї дивилася чарівна дівчина з лагідною усмішкою і терпким смутком, який проступав у синяві очей. «Гарна я! Гарна! І матиму гарну долю», - думала тоді Оксана, випростувалася, заплітала косу і була, як усі, - молода і красива.
І доля таки знайшла її! Високий і стрункий Богдан не помічав її вади, не слухав людей. Бачив лише віддані очі, чув тихий голос і намагався ласкою та добрим словом розігнати затаєний сум. Для Оксани мовби небо відкрилося. У господі в них було, наче у раю. Хата стояла закосичена дивними квітами. Ось уже й синочок знайшовся... І всюди Оксана встигала - робота у руках їй аж горіла.
На весілля до сусідів зібралися ще звечора. Оксана випрасувала чоловікові сорочку, а собі - плаття. Вранці обоє святково вдяглися. Вона закрутила свою чудову косу пишним кошиком і не ховала її під хустку - вірила, що Богданові так до вподоби.
Прийшли веселі, зичили молодим добра, перегукувалися зі знайомими - як звикле на весіллі. Заграли музики. Оксана чекала, що чоловік поведе її до танцю - він у неї такий гарний, і сорочка дуже йому пасує! Вже й руку зібралася простягнути, аж... Богдан відірвався від неї, подався до гурту дівчат і першим вивів у коло Наталю - струнку, як тополька, певну своєї вроди. Вони так чудово танцювали, що ніхто з гостей навіть не наважився до них приєднатися.
Богдан забув про Оксану, забув, де він. Дівчина, мов лоза, обвила його плече. Танцювали, наче зачаровані. .. Вже й молодиці переглядатися почали, а музики все затягували танець. Богдан невідривно дивився на Наталю, ніби вперше бачив таке диво...
Оксана стояла ні в сих ні в тих. Важка коса тиснула на голову, руки шукали опори. Враз наринув на неї давній дівочий біль, що втілився в одному жалкому слові - сплечена. Вона відступила вбік, не знайшла сили посміхнутися і забрати свого чоловіка від тієї молодої досконалості. Присоромлена, помчала тоненькою стежинкою додому. Впала на ліжко і зайшлася ревним плачем. Біль краяв груди. Оксана крадькома дивилася у вікно: чи не доганяє її Богдан?.. За вікном цвіли її квіти... Біль не вщухав... Оксана мовчки підійшла до креденса і з карафки налила склянку горілки. Пила маленькими ковтками, ніби цідила своє горе, що нагнало її в мить чужої радості.
З того часу не вірила чоловікові, стала замкнутою і сукала думки, як нитку на веретено: «Я йому не пара, то навіщо тримаю його біля себе... А синочок же як?..» Все переплуталося їй в голові. Єдине, що рятувало - чарка, яка застеляла світ сивим маревом, притупляла біль. Оксана не дорікала чоловікові, не чула його пояснень і запевнень, що любить її, що синочок у них росте, що квіти в’януть під вікном без її турботливих рук. Ховалася в кукурудзі, пила, і пилок з
