Вона повертається додому. Мама чекає на операцію. У старшого сина, Сашка, народилася донечка - її внучка. Ще всюди її треба, ще не забувають давні друзі... Вона рада за Арсена, що збудував місто своєї мрії, нехай навіть інша жінка живе у ньому. Така вона. Вигоріло. Поросло колючками. Ніколи не цікавилася ним, ніби його й не було в її житті. Не оглядалася назад...
Нарешті! Мамі полегшало, криза минула, і Леся вперше за багато днів могла відіспатися. Рідна домівка.
Ранкова тиша і знову весна за вікном. На столі стояли її улюблені тюльпани, які приніс син. Дрібненькі, не сортові, вони тулили одне до одного голівки і пахли гірко та незабутньо.
Тишу перекраяв телефонний дзвінок. Тривожно скочила: хто це досвітком? Узяла слухавку. І звідки цей Петро Зозуля знає, що я приїхала? І чого така загадкова зустріч? Відомо ж, де живу. Ще не звикла, що вдома, ще насолоджуюсь і тішу зболене серця, і хочу бути сама...
Трохи поніжилась і таки змусила себе встати. Любила гарно вдягатися, не акцентуючи свого віку: легке плаття, вишукані босоніжки, ніжний макіяж, волосся розкішне, як завжди. Крутнувшись перед дзеркалом, поставила собі високу оцінку.
Впевнено крокувала ранковим містом до парку, де на студентській «стометрівці» чекав на неї Петро. З Петром вони колись були сусідами, разом вчилися, і він досі їй як брат і порадник. Але навіщо така таємничість?
Рідне місто для неї завжди було найкраще. Кожна стежка - це згадка, історія. Де б не була, поверталася сюди, до свого коріння, до мами. А ось її рідний парк. Плачуть постарілі верби, купаючи кучері в озері. Вдовж стежок постали нові лавки з химерно викрученими боками. Цвіте бузок. Малолюдно. Хіба кілька студентів тут - готуються до сесії й іскряться молодістю.
Величезний букет червоних тюльпанів здалеку впав в око. Та Леся поглядом шукала Петра, то й не розгледіла того, хто ніс квіти. Хотіла обминути, але не вдалося: букет тицьнули червоними дзвонами просто їй в обличчя.
- Ти така ж гарна, як і в юності... Доброго ранку, Лесю! - голос виринув із забуття. Перед нею стояв імпозантний чоловік зі шпакуватим густим волоссям і знайомою посмішкою. Чоловік, якого вона нещодавно бачила в новинах. Інший, але він - Арсен. Зупинилась як укопана. Спазмувало горло. Втекли й сполошились усі думки, залишили її саму.
- Арсен? Арсен Борисович? Чи не ви - той Петрів сюрприз, задля якого мене витягнули з дому?
Він стояв, розгублений, і тримав іще вологі тюльпани.
- Це тобі, ти їх так любиш.
Леся сховала руки за спину. Давня образа штрикнула в серце, і вона, опанувавши себе, вмить стала суворим діагностом.
- Дякую. З певного часу мої уподобання змінилися, і я не схильна до таких пишнот. Від цього
