не знаходила...

Вийшла на подвір’я, сходило сонце. Злизувало росу, яка зволожувала міцні темно-зелені стебла бараболь на сусідському городі. Не знала, як там опинилася. Обережно патиком підривала кущі, з-під яких викочувалися молоді, круглі бараболі. Опам’яталась, коли нашпортала пів торбинки, яку пошила для сина. Вискочила, як ошпарена, на межу, погляд упав на хрест тутешньої церкви, що була через дорогу. Метнулася до хати і не могла неслухняними руками висипати з торбинки ту бараболю. Довго сиділа мовчки з давким каменем у грудях, і не помітила жінки, котра стала на порозі. Жах скував голову, не могла вимовити й слова, губи оніміли, завинула руки фартушком, щоб менше трусилися. До вух долітали слова сусідки:

Я вам принесла трохи бараболь. Молодих ми ще не чіпаємо, - і поставила на підлогу відро великої старої бараболі. - Маєте тут трішки сала і хліба.

Древнячка без слів вхопила руки молодої жінки, схлипнула незрозумілими словами і дала волю щирому плачу. Розповідала по свою нелегку вдовину долю, про голодних дітей, про свої тремтливі руки, з яких все випадає. Незнайома жінка гладила її опущені плечі, від чого Ганці ставало легше.

Не хвилюйтесь, люди у нас добрі, не дадуть дітям пропасти. До церкви нам близько, Господь нам всім допоможе.

В заплаканих очах Древнячки вперше за багато днів промайнула надія.

Вишневий цвіт

Помирала Янка. Лежала на подвір’ї під яблунькою на сперхлих сніпках, вкритих старим рядном. Стогін її було чути на весь садок. Вже давно сусіди шарпають від неї своїх дітей і мовчки з жалем дивляться, як гасне молоде життя. Що вона зазнала за свої вісімнадцять? Лежала висока, худа, з блідими тонкими руками. Пишне русе волосся було розкидане золотою короною, у сірих очах застиг жаль і відчай. Впалі щоки видовжували обличчя, на якому квітли неприродні рум’янці. Червоні потріскані губи - болісно стиснуті, вона зволожувала їх перестояною водою чи молоком, що були на землі біля неї. Лежала сама - розуміла, що мама з сестрою в колгоспі, мусять заробити якийсь трудодень. Хто ж, як не вони?

Старшого брата вже немає, росте косатиння на його могилці. Молоденьким сів на трактор. Голод, холодні ночі і осінні туманні досвітки забрали силу. Захворів, як вона зараз. Не врятували. Яких трав не варила мама, навіть і борсучий жир давала - гаснув на очах і тільки жадібно ловив усміх нового дня. Саме тоді, коли найчарівніше цвіли сади, вишневі пелюстки вкрили його могилу.

Янка зболеними очима шукала молоді яблучка на кроні дерева. Вона пережила буйне цвітіння садів і свіжі плоди вселяли у неї надію: «Може, я ще встану? Може, хоч при домі буду?»

Її розквітла нецілована краса була розпластана під синім небом і зеленим віттям. Сонце химерними зайчиками лоскотало чутливі ніздрі. Теплий літній вітерець бавився розкиданим волоссям. Так легко дихається, може, все минеться? Солодка знемога огортала тіло. Втягнувши в себе настояне літом повітря, дівчина заснула...

Хоронило Янку все село. Лежала пряма, спокійна, з алебастровим обличчям, з дугами чорних дівочих брів. Вбрана у клітчасту нову сукенку.

Колгоспний трудодень не позволив Стефці вдягти свою наймолодшу в розкішну сукню. Не мала її

Вы читаете Осиний мед дикий
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату