У вишняку над рікою білим обрусом накрили стіл, заставили різними наїдками і чекали гостей. В неділю часу доста, і гості не змусили себе чекати. Чаркувалися, хвалили голубці і карманадлі, смакували капустою, а за тостом, щоб паси не рвалися і вальці крутилися, взялися до коронної печені, що звабливо стояла посеред столу, задерши догори апетитні ніжки.
Комусь дісталось стегенце, комусь друге, а Ан- тось, щоб більше лишилося гостям, вибрав шматок ближче до шиї. Але побачив, що молодиці хитро посміхаються і відгортають зерна набухлої кукурудзи. Раптом - хрусь! Звідкись узявся гострий камінець, мало не виламав йому зуба. Антось здогадався: жінка пекла качку з нечищеним волом.
За якусь мить Стефка все зрозуміла, почервоніла, аж розпашілися маленькі вушка.
- Вчу, вчу, а вона ніяк не втямить! - кричала на наймичку. - Ні качки не вміє спекти, ні нічого іншого...
Так вибачалася перед гостями. Ну, що зробити? Так було, як вийшло.
Довго ще обсмоктували сільські молодиці кістки бідної качки і гонорової Стефці, яка всім хотіла зробити забаву і бути доброю господинею.
Рано заглянула цього року осінь на поля і в садиби. Квапила збирати хліб, раптово рум’янила в садках яблука і підганяла у вирій птахів. Бузьки на Василе- вій стодолі неспокійно перебирали ногами, задирали в небо довгі дзьоби і кликали своїх родичів, щоб з’єднатися ключем у далеку дорогу. Вони були своїми для всього села, люди мали їх завше за орієнтир на погоду чи негоду. І от сьогодні осінь розбавила свою палітру їдким дощем. Він дрібно сіявся, ліниво розтікався калюжами, що стояли сірою бовтанкою і неприємно холодили босі ноги.
Велика Салька проворно бігала по дворі під дощем: то курчат заганяла, то горшки на плоті поправляла, то шукала на розпал сухих трісок. Вона плавно несла своє велике гарне тіло. Пишні груди при ходьбі хилиталися під тонкою кофтинкою, красиво зліплені руки, міцні ноги і вся постава виглядали, як у богині щедрості. Коси, стягнуті на потилиці великим вузлом, відкривали гарне рум’яне лице. За її величну і гарну постать селяни називали її Великою Салькою.
Не здибала дівчина під стать собі пари і, так нікого пристойного не діждавшись, вийшла заміж за Мар- ціня, чим здивувала односельців. Був малим, дрібним, з вічно масним волоссям, яке бурими пасмами прилипало до голови. Як вертали зі шлюбу, Салька трохи оступилася назад, щоб виглядати меншою, і не брала пишного вельону, а тільки тоненький віночок з мирту,
знову ж - щоб виглядати нижчою. Проте Марцінь мав натуру молодого задерикуватого півня. На початку сімейного життя все йому було не до ладу, вічно шукав зачіпки: то мітла не на місці, то грядки нерівно посаджені - і у всьому винуватив жінку. Салька мовчки корилася, робила, як хотів чоловік, щоб злагода в хаті була. Але Марцінь мав лише одну забаганку: любив з компанією випити, повеселитись, а при цьому похвалитись, як у нього жінка танцює в решеті.
Приходив додому пізно, з лайкою. Невдовзі почав обкладати Сальку своми дрібними в’їдливими кулаками. Жінка боронилася, виставляючи вперед руки. Коли підскакував, то кулак досягав до обличчя, від чого час до часу цвіли в неї синяки під очима чи на гарних губах. Сусіди, що були свідками Марціньових гулянь, намовляли Сальку, щоб не терпіла:
