Тепер усе частіше в мареві думок чи в старечих снах Стефан бачив своє єдине кохання, якого не вберіг, не захистив, не постелив йому пишних квітів, не розсипав рути-м яти, яка так рясно росла в його саду, не натішив віршами, яких знав багато. Воно, його кохання, залишилось там - на лісничівці, розтоптане кіньми, розсипане променями русих кіс, задивлене в небо синіми очима і оголеними, прекрасними білими грудьми, які вигодували красенів-синочків. Його Явдоня, його недолюблена горличка. Все частіше він відчував її присутність і поринав у спогади.
Маревом, білою пінявою йшла вона по саду, висока, струнка, русокоса, з теплим поглядом, простягаючи руки до синів, які біжать назустріч. Міцненькі виросли, як горішки-вилущки, від батька - чорноволосі, від матері - синьоокі. Мріяла, щоб діти її були добрими людьми, мали освіту, росли в любові і достатку. Безглузда смерть, а може доля, що виміряла так мало...
Через усе життя Стефан ніс тягар вини, що він - такий високий і сильний - не зміг втримати розгнузданих коней, які шалено, з виряченими очима мчали з гори, підкидаючи легкого воза, на якому сиділа вона - Явдоня... До цього часу, коли квітує літо, Стефану спливає в пам’яті той день: пахло диким медом і тужно сюрчали на своїх скрипках житні цвіркуни...
Довго ходив Стефан літніми вечорами до двох черешень, які посадив згодом при дорозі, де назавжди замовкло серце його коханої. Плекав їх, гладив гладенькі стовбури, радів, як дитина, коли зацвітали набіло. Чекав терпких ягід, які, на його радість, родили рясно: на одній - червоні і солодкі, на іншій - чорні і гіркі. Як моє життя, думав.
Ганзя не любила ні його, ні його дітей, хоч корився їй заради них. А тепер перестав. І вже сили покидали його, а палицю завжди тримав біля себе, ніби для нападу чи оборони. Він подумки голубив свої черешні, які родили кожного літа і мислив: вони - як його Явдоня в червоних і чорних коралях, які любив дарувати їй весною, коли білою заметіллю зацвітав їхній сад. «У всякого своя доля...» - згадав слова Шевченка і втомлено заплющив очі.
Сонце хилилося до заходу, його промені плуталися в срібному волоссі, пестили глибокі борозни обличчя, карби його життя.
- Юську-бузьку, принеси мені Маруську! - кричали діти на зеленому вигоні, коли перші бузьки поважно махали крильми і опускалися до ритівки, червоними дзьобами шукаючи поживу.
В родині Бідилів ніхто не закликав бузьків нести Маруську, то, може, тому вони спересердя й приносили хлопчиків - аж сім. Кожного року чорненьке чи світленьке хлоп’я викрикувало пуп, бо чи могла Євка при їхніх статках нормально доглянути дитя?
Мирон розривався між домом і колгоспом. Часом зі страхом Божим ніс за пазухою торбинку нашус- таного сируватого жита - вже якийсь глевак для дітей буде.
Євка стала тоненька, як натягнута струна, і тільки округла пазуха, набухла молоком, свідчила, що найменший синочок не буде голодний. Добре, що черешні в лісі дозріли і суницями рясно.
Мирон сам ледве пересував ногами і йому часто в очах спалахували свічки, а серце шалено колотилося в грудях. Коли їхав сюди з дому, то не взяв нічого, хіба малу теличку і повний віз дітей. Навіть гори не снилися йому зараз, лише хліб і плач дітей. А там, вдома, лемко мав запашне сіно, сад, худобу, і Євка була завжди усміхнена, з чуттєвими ямками на щоках... Чужим чувся тут, і ще й жінка плакала ночами. «Худа, як копистка», - якось почув від сусідки з крутими боками.
