нагодився.
- Як ся гарно сміют в нашій хаті! Євко, і ти ся смієш?
Гарні ямки на жінчинім лиці аж переливалися. Стояла струнка, як дівка.
- Миронку, заспівай нашбї - ти так ладні співаш!
Мирон подивився здивовано на жінку і тихо мовив:
- Хіба для тебе, жебись була така слічна, як зараз.
Чоловік несміливо стояв серед жіноцтва і дітей.
Шкарубкими руками обіймав голову, трохи повагався і вперше у цьому селі, яке мало стати його рідним, заспівав:
Він не чув нікого і нічого, не бачив жінок, перед очима в нього були тільки звивисті стежини, вершки ялиць, запах гір і чистий Сян, що холодив його розгарячілу душу. Коли доспівав, запала тиша.
- Пробачте, може щось не так, - опустив голову, - згадавим своє село... - і майже пошепки додав: - Юж мі так не буде, юж мі так не буде, як мі било перше...
- Чому не буде?! - Юстина навіть окрикнула. - Он який маєток маєш! Чорняві і біляві маківки - помічники і зяті для наших доньок, коби росли здорові.
Мирон посміхнувся:
- Дякую вам, жіночки, щосьте розкинули в моїй хижі жменьку сміху. Бо лемко, як ся не сміє і не спі- ват - то не лемко!
Стара яблунька шкрябала ревматичними гілками шибу, заглядала у вікно, скаржилась, що вся замшіла, що давно ніхто не обрізав сухих гілок, що стоїть недоглянута, як і її господиня. Обидві немічні і старі...
Темна, як сам морок, довга груднева ніч... Думки. .. Думки... Не спиться Параньці. Морозом вистудило хату, і вона щільніше вкутується ковдрою. Але сну нема. Напевно, десь побіг заколисувати молодиць, котрі ніяк не можуть відіспатись. А вона шугає думками по знайомих натоптаних дорогах, по молодому лісі, по заквітчаному полі... Шкрябає яблунька, мовчазний свідок її життя - нагадує, що знову навіяло скрізь кучугур. І як їх розгребти старечими руками? Стежки... Дороги... Скільки їх було в її житті, і яких? Але найважчою є дорога до себе... Паранька прошкує у свою молодість, у своє дитинство, що в пам’яті
постає, мовби голубе марево... Зараз їй здається, що це було не з нею.
