Ганка ледве вловлювала уривки фраз. «Може, то не він - кажуть, якийсь Баро...» - вигулькнула примарна надія. Руки Ганці трусилися, ноги підкошувались. Аж тут старенька санітарка надійшла з відром, шморгаючи капцями.
- Скажіть, пані, тут циган повно, а крім того якогось Баро, ніхто, бува, не вмер?
- Слава Богу, більше ніхто за ніч не пішов до неба, а ти кого тут шукаєш, дитино?
Танка бухнула на сніг і зайшлася плачем.
- Ой, та чоловіка вчора привезли, то думала, що він вже... Дід упав на мене вночі. Йой, Боже Ісусе новонароджений, прости! І дякую Тобі, що не осиротив дітей, - Танка набирала в жмені снігу і обтирала ним лице.
- Вставай, молодице, йди зігрійся, а вранці підеш до чоловіка, - пожаліла її санітарка і провела до якогось закапелку. Танка сіла край столу чекати ранку.
Коли зайшла в палату, Славка вже оглядав лікар. Тривожно обмацувала поглядом обличчя лікаря. В очах застигло німе запитання.
- Знаєте, нема тифу у вашого чоловіка. Ця висипка від якогось натирання, що викликало внутрішній спротив. Чим ви його натирали?
- Часником, - ледве ворушила неслухняними губами Танка.
-Добре, що вигнало наверх. Тепер, думаю, все буде гаразд.
Славко, косячи зболеними очима, оглядав Ганку:
- Як діти?.. Як ви там? Чи вижило телятко в Кра-
сулі?
- Не хвилюйся, вже брикає, і Красуля здорова!
У вікно пробивалися останні промені західного сонця, ковзали по блідому кістлявому обличчю. Густий німб сивого волосся виблискував сріблом, підкреслюючи втому очей, в яких час від часу з’являлися сльози і живий молодечий блиск.
Стефан лежав під образом Божої Матері і йому здавалося, що Вона оберігає тверезість його думки. Життя калейдоскопом прокручувалось у його свідомості. Коли Ганзя монотонно порушувала цю гармонію, Стефан хапався за палицю, що стояла біля його голови, і силувався запустити в жінку, яка навіть не відхилялася, бо знала - це лише зусилля, він ніколи й пальцем не зачепить її. В селі казали - добре вліз в Ганзину спідницю. Але це було давно, дуже давно.
