Тільки почала червонитися сорочина, тільки випурхнули тугі горбочки на грудях, як мама сказала, що вона буде віддаватися за Миколу з сусіднього села... Мала була. З подружкою ліпили глиняні пляц- ки і складали на призьбі сушити, одягали шматяних ляльок. А на подвір’ї диміла тимчасова кухня: готувалися до весілля. Сумно співали молодиці, дивлячись на молоду. Коли на голову одягали вінок з барвінку з красивими стрічками, перше, що подумала: які гарні спіднички були б з тих бинд для її ляльок. Миколі теж було не набагато більше, як їй. Дивився на неї з цікавою байдужістю. Світлий кучерявий чуб, повні губи, а вона - дівча нерозквітле, молодюсіньке... Але зібрали їхні морги докупи - і господарка вийшла. Шкрябає у вікно яблунька, будить спогади...
Важкою була їхня перша шлюбна ніч. Невідомість, встид, плач, розпач і біль. Та й Микола не знав, хто вони одне для одного і для чого вони тут. Коли Па- раня гірко плакала, закриваючи голі ноги вереткою, то гладив безпорадно їй худеньке плече і жебонів:
- Може, я тобі щось куплю?
- Купи мені ляльку, - хлипала, - щоб з очима і білими косами...
Не пам’ятає Паранька, чи мала таку ляльку. Знає лише, що через рік народився у неї синочок. Крапелька до крапельки - Микола. А незадовго й донечка з’явилася, і теж до батька: сірі очі, світлі кучері...
Молоденька мама згодом щиро закохалася першим - світлим і терпким - коханням у свого чоловіка, в Миколу.
Як мало вона вимовляла це ім’я, як мало вишила йому сорочок! Вона тільки розквітла, тільки наповнилася жагою і ласкою, як проклята війна забрала Миколу, її справжнє єдине кохання... Паранька в темряві ловила кострубаті тіні, що танцювали разом з її думками...
Після війни він більше не прийшов, не переступив її порогу, хоч знала - живий. Забув їх, залишив розквітати, а собі знайшов іншу, може, кращу за неї, а може - не мав сили вертати? Вона не судить його, бо хтозна, як воно було?..
Коли її ровесниці шукали пари, Параня мала вже школяриків і була їм наче сестра. Прийшла молодість і до неї - ніби забуте дівоцтво. Вона пашіла радістю і красою. Спочатку несміливо, а потім сміливіше йшла на танці разом із дівчатами. Чорне хвилясте волосся і коралові губи притягали хлопців, які не обминали її очима. Журливо сміялася, жартувала, заздрила подругам, що відкрито обнімалися з коханими, а вона - ні дівчина, ні вдова. За якийсь час вирішила: будь що буде, має право на все те, що й інші.
Затоптала свою журбу, хотіла щастя. Хлопці проводжали додому, правда, аж ген поза городами. Не були її коханими, лише коханцями. Зустрічалися то на луках, то в лісі. Любили її, розкошували в її тілі, але ніхто не відважився назватися татком для її дітей. Параня стала викликом для самої себе.
