На Андрія дьогтем мастили їй ворота, зривали хвіртку, а вона цвіла, сміялася і без любові брала заборонене, те, що їй не належало.
«Чи ж добре я робила?» - шукала Паранька відповіді у темряві. Химерні тіні танцювали на вікні під музику вітру, жбурляючи колючі сніжинки.
Все пройшло, відшуміло, як шумовиння біля млинового колеса. Забулися образи, а може, загоїлися і не ятрять більше серце. Зраджені жінки з часом поставали подругами. Хто лишився живий, приходять на посиденьки - чи їм уже молодість у голові? Скаржаться на ломоту в кістках, на задуху, радять одна одній рецепти і тішаться внуками.
І Миколи вже нема - її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп‘ думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість... Слава Богу, світає... Вітряно... Гілки яблуньки шкрябають вікно, сповіщають новий день.
Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав, аж синів.
97
* Наліт (
4 Осиний мед дикий
Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах...
«А як же я? - говорила з собою Христина. - Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат - рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає... Часом лише присилає гарні шаля- нівки, які лоскочуть око жінкам... Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився... І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»
Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.
