99
Дмитро не був красенем, проте мав приємне обличчя і добрі очі. Христина нічого в нього не розпитувала і запросила до вечері. «Як добре, що у мене все є: і чарка, настояна на тернині, і узвар, і пампушки».
Христина розпашілася та подавала все нові і нові страви. Дмитро їв по-чоловічому, видно, зголоднів, і приязно розглядав дівчину, що цвіла рум’янцями і зрілою красою. Перехрестившись, подякував за гостину і запитав, чи можна заколядувати.
- Аякже! Колядуйте! Вечір такий... - очі в Християн зблиснули.
І на всю хатину, на весь, здавалося, простір довкола могутньо зазвучало густим баритоном: «Бог предвічний народився». Вона не співала, вона була зачарована його співом і з широко розплющеними очима слухала. Ще жоден хлопець для неї не співав, а тут такий дорослий незнайомий чоловік для неї колядує, і так же гарно! їй здавалося, що це той далекий дарунок долі, який так довго до неї не міг добутися. І от нарешті прийшов - з різдвяним морозом, з колядою. Може, це той весільний вінок, якого вона так чекала?
- Красно як... - прошепотіла. Очі в Христини зволожено блистіли, вона була дуже гарна і щаслива та враз зойкнула. - Люди! Я ж забула розстелити ді- духа!
Солома товстим шаром м’яко лягала на дощану долівку. Дмитро кинувся допомагати, і вони, як діти, квоктали, шукаючи лісові горіхи, які розсипала Христина:
- Кво-кво! Завтра Різдво!
«Чи це казка, чи це дійсність? Чи це доля прийшла розвеселити мою самотність? Чи, може, різдвяний ангел дарує мені цю ніч? Вона знакова! Бо чи було щось подібне в моєму житті? А зозуля кожного літа відраховує все більше років... - гарячково думала, дивлячись на усміхненого Дмитра. -1 чи ще буде така мить?»
Сонно потріскувала свічка і обростала химерними восковими візерунками...
- Пора стелитись - вже глибока ніч, - сумно зауважила дівчина. - На дідуху будете спати?
На солому впала біла подушка і міцні чоловічі руки обняли Христину:
- В таку ніч гріх спати, в таку ніч треба колядувати і збирати зорі!
Чи це їй чується!? Ліс для Христини став раєм: чи то іскри, чи зорі запалювали її серце, чи то Дмитро, чи ялиці шептали ніжні слова... Все переплуталося, все крутилося, як на каруселі. Казка тривала для неї лише цю ніч...
Довго в селі не було Христини, чого тільки не перезубоскалили молодиці. Аж через рік на Зелені свята прийшла вона до церкви з тугеньким хлопчиком, який весь час припадав до повної маминої пазухи.
