- Як називається малий? - з усміхом питали.
- Богдан, - щасливо посміхалася.
Життя її було, як тремтяча печаль. Жінка сиділа на порозі старої кузні, що стояла тут ще з часів колишнього господаря, який ковалював, а перед нею лежала купа покрученого ржавого заліза.
Смаглява до чорноти, з сивим блискучим волоссям і вузькими пальцями, міцно переплетеними один за одного у розпачливий кулак.
Сліз не було, вона видихала свій біль ривками:
- Михалку, чого тебе нема коло мене? Чого ти не був зі мною, коли закрилися очі нашого сина? Чого лишився в тому невідомому селі? Чому все звалив на мене? Чи ти знаєш, як мене називають в селі? Чорна Марина. І діти наші - Іваньо і Несторко - Чорної Марини. Чи від того, що коси мої були, як смоль, чи від долі чорної моєї...
Коли залишали рідне гніздо, Михалко був хворий, і вона везла його на возі, лежачого, з малими дітьми. Не думала, що доведеться назавжди залишити його в чужому селі. Гнала коні, як могла, питала доктора, плакала. Чоловік сумними очима дивився на дітей і на неї - знав напевне, що це остання його дорога. Сусіди розраджували: «Михалку, тримайся, скоро будемо на місці і там дамо тобі раду». Раду прийшло- ся давати і Марині, і Михалкові, котрий помер в якомусь селі, назву якого навіть не питала. Поховали на цвинтарі, з двох штахет зв’язали стрічками хреста...
Марина, спотикаючись, притулила до себе дітей і поїхала далі. Діти мовчки сиділи на возі, а Марина правила віжками вслід за сусідами, не роздивляючись дороги.
Згодом вона довго шукала на чужому цвинтарі те місце, де залишила свого Михалка. Могилок побільшало, хреста не було, і Марина приблизно сідала біля того місця, де могла бути його могила - поговорити з чоловіком. Приїжджала на великодні свята. На рушничку залишала пасочку і писанки, розмальовані орнаментом рідного дому.
Вона ще мала багато сліз, плакала і сварилася, ніби до живого:
- Дітям раду треба дати, хата маленька, плота нема, велика кузня потребує господаря, хто мені поможе? Несторко перестрашений, вночі здригається, плаче, всіх боїться, ховається по бур’янах, трясучка його трясе. Якось все село його шукало. Знайшли на ставиську в лозах. І вроки скидали, і яйця викачували... Доктори кажуть, що нервам щось бракує. Що маю робити? Як його маю лічити?
Ніхто не відповів їй. Тужно шуміли сосни, плакали жовтим клеєм цвинтарні вишні. Продала Марина шлюбні обручки і поклала сина до шпиталю.
- Не лишай мене тут! - плакав.
Але хіба вона гірше хотіла? Половину себе лишила б. Просила, щоб слухав докторів... Чи думала, що нове горе її спіткає?.. Не треба було йому ніяких докторів. Він сам відмовився від цього світу... Гладила грудкасту могилу сина, садила чорнобривці, поливаючи слізьми.
