Тиша... Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.
-Чи йти за дідухом? - питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. - Йду! Хай буде, як у людей.
Мороз сипав срібну паморозь з ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.
- Дай, Боже, добрий Святий вечір! - голосно собі побажала.
- Дай, Боже, здоров’я! - у відповідь почула густий чоловічий голос.
В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.
- Ви хто? - ледве видихнула. - Ви як тут?
- Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? - чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.
Христина ще розгублено зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.
- Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.
Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси - чоловічий і жіночий - полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах...»
Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї теплом...
- Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, - чоловік злегка схилив голову. - Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.
4*
