Осиний мед дикий

-  Ви пішли, - жебоніла, - маю лиш Іваня... Мій Іваньо...

Іваньо ріс міцний, здоровий - вся її надія і любов. Лицем був подібний до Михалка, а волосся мав чорне, як у неї. Минав час, десь глибоко вляглося Маринине горе, переплелося з любов’ю до Іваня, заховалося. Марина аж розвидніла. Приглядалася до дівчат, вибирала найкращу. Відкладала зі свого заробітку на весілля. А син сміявся:

-  Та не гоніть мене від себе, ще моя наречена підростає, а я ще не відтанцював своє!

А що вже танцював...

Марина любила збоку дивитися на Іваня і бачила в ньому молодого Михалка. Гордість і радість огортали її серце, очі сміялися. «Чи бачиш, який у нас син? - подумки питалася. - Найкращий! Наймиліший!»

Хіба могла чекати такої біди, страшної, як сон? Але це був не сон. Саме розквітло літо, а він від неї йшов, йшов назавжди - високий, красивий, мовчазний, найдорожчий! Не думала, що нещастя прийде з лісу, з розкішного раю, який у спекотний день приймав блискавиці, що шугали темним небом. І блискавиця спалила не лише її Іваня, а все її життя, її надію, зчорнила лице, вибілила коси... Сама, тільки вона і стара кузня, яка не викувала їй щастя. Західне сонце червонило обрій. Шуміли похилі ясени, сумом ятрили душу Чорній Марині...

Для неї

-  Я давно маю для тебе ці коралі, - квапливо говорив Гриць, простягаючи Дануті круглі червоні пацьорки. - В них моя музика і моя любов. Не знаю краю, де нас розсіють, але пам’ятай: я дуже люблю тебе, я тебе шукатиму.

Дівчина тримала в жменях намисто і крізь сльози дивилася на хлопця, знала, що його скрипка співала для неї, ловила на собі його захоплені погляди, коли зустрічались ще дітьми. У них мало вирости красиве кохання...

Гриць притискав до грудей скрипку, і Данута, розкривши руки, обняла їх обох - скрипку і Гриця.

-  Шукайте мене... - шепотіла, і сльози озерцями стояли в її очах.

Родина похапцем збирала дрібні пожитки. Данута кланялася стежкам і порогам, не відриваючи погляду від рідних гір. Все хотіла забрати з собою, вбирала в погляд на ціле життя.

Червоні коралі так пасували до її гарного личка, що мама радила ховати їх під легким шальком, аби не впадати в зле око... Як викорчуване дерево, важко приживалися переселенці, вирвані з рідної землі... Чуже село, інші звичаї, інша говірка, і лише місцеві високі горби, які нагадували рідні гори, були близькими їхньому серцю. Данута вдихала знайомі запахи різнотрав’я, вслухалася в шум сосен - і вчувалася їй Грицева скрипка, яка серед лісового гомону співала тільки для неї.