жебоніла.
Жінки несли в грудях журбу та гордість і, як дві зранені птахи, пробиралися крізь людський натовп, стиснуті і тремтячі губи якого шелестіли:
- Не наш, не знаємо, не бачили, не з нашого села, ні, не мій син, - а серце кривавилось і плакало з розпачу.
Стара Чичулиха сиділа на призьбі, виставивши тверді підошви до тепла. Здавалося, що ніяке сонце не нагріє її сходжені ноги. Від ранньої весни до пізньої осені вони топтали землю, місили болото, що чвиркало поміж кривими пальцями.
Коли Чичулиха йшла, то видавалося, що йдуть самі ноги, і лише десь позаду метляються костисті покручені руки. Голова бабина уважно розглядала дорогу, як кажуть - рила носом землю. Бо все було на бабинім шляху, а праці найбільше. Зараз вона нічого вже не робила - збиралася до свого Тимка: забула, скільки топче ряст без нього, і своїх літ теж не рахувала. Зморшкуваті повіки піднялися, викліпали з очей сльози, і Чичулиха милувалася зеленню садка, а найдужче пильнувала, чи вже паленіють черешні. Загадкою для всього села і для неї самої було, як в її літа могла вилізти на дерево: поки молодиці підскакували з землі, ламаючи гілля, баба, як білка, вже була на вершку і обривала найкращі ягоди. Знизу, немов парасоля, здіймалася бабина крислата спідниця.
- Йой, та випадете, черешня ж крихка! - гукали їй.
А Чичулиха віджартовувалася:
- Вона крихка, а я метка і легка - то й помиримось!
Коли торбина ягід була повна, баба спускалася
і поволі чалапала додому. Тим і ввійшла в історію села, бо хто б не вилазив на якийсь заборонений вершок, відразу чулося:
- Ти що, Чичулиха, що лазиш по стромах?
Сидить стара і міряє свої можливості: чи ще рватиме цьогоріч черешні, які ось-ось дозріють? Ноги ще рухаються, руки ще можуть сукати дулі, а коли поворушити ними всіма разом, то... Можна й спробувати!
З хати вийшла Катерина і подала бабі свіжі вареники.
- Йой, Катериню, понад всі пироги на світі, то є пироги з чорних гірких черешень: щодо запаху, щодо смаку. А коли ще з доброю сметаною і цукром!..
- Не задивляйтеся на черешні, бо вже цього разу не позволяю вам дряпатися по деревах!
- Касюню, якби ти знала, як то добре зверху дивитися на тих, хто внизу. Чуєшся великим, усе можеш, ніхто тебе не дістає. А внизу метушаться ті, що не долізуть, не додряпаються... Хіба не бачиш: ті, що керують
