колгоспну отару. Цікаво було спостерігати, як з горба котився великий живий клапоть вовни, а за ним бігли дві чабанки, дві об’єднані в одну долі. Вівці дряпалися на вершок горба, а сестри співали «Гори наші», уявляючи велетенські свічки ялиць і пишні хмари, що мчали вмивати вранішнє сонце.
Чекати можна довго, коли є кого і є надія. Літа збігали, змінювала зима літо, сумніли личка сестер. Колгоспна ферма забирала час та здоров’я. Тільки весна приносила посмішку і радість. Вже після Вербної неділі йшли вони до лісу по молоду кору і перші трави (бо фарбували писанки в зелах) і бралися за писальце. їхній великодній кошик цвів розмаїттям барв. Манили око писанки та святковий рушник.
- Христос воскрес! - віталися. Низько клонили голови у хустках з червоними торочками і роздавали писанки. Багато хто довго їх зберігав у креденсах серед келішків і різних дрібничок. Люди звикли до цього милого ритуалу: знали, щойно в церкві прогримить «Миром Божим із небес Христос воскрес!» - отримають від сестер дарунки...
Та от уже кілька літ сестри не роздають писанок. Уже давно їхні руки не тримають писальце, неправильно розтікається віск, гублячи форму магічних знаків. Стали обидві хворі і немічні. Христина не може досунути до церкви, не тримає вже палиця і Парасю. Танцює в руці, ніби глузує з її безсилля...
Весняний день кидав світлу тінь на Парасю, котра не хотіла сідати, як не просили її молодиці, і лише налягала на палицю. Мовчки гріла холодну руку сестри. Спиною чула півсела жіноцтва, що ледве вмістилося в маленькій хатині. А на дворі - повно чоловіків без капелюхів.
- Страдниця вже своє відболіла, - гомоніли люди.
Поодаль стояв гурт дітей з букетами білих ромашок і пуп’янками нерозквітлих піонів, що нагадували великодні писанки.
Раптом з сонячного чистого неба на непокриті голови випав рідкий крапнистий райдужний дощ.
Цісар важко волік додому свої розбиті, викривлені кирзаки. Порожня поштарська сумка теліпалася на плечах і била по крижах. Легко сказати - мале село, але перейти його вздовж і впоперек непросто. Де Ко- тярський кінець, де Телепівка, а де Стависько? І все по грузькій дорозі. Пошти повна торба: бо хто добровільно не виписував газету, тому примусово давали її на доважок. От і доводилося кричати на кожному подвір’ї:
- Ґа-зе-та!
Іванові - «Шлях комунізму», Петрові - «Правду», молодим давали «Комсольську правду». Дехто виписував «Вільне життя», шукаючи хоч там вільності.
Баба Юлька хотіла грубілої газети, щоб було чим загортати яйця, аби не побилися. Зрідка їй приходили листи і посилки з-за кордону, часом бандеролі з шаля- новими хустками.
Йосип геть вимотався за день і ледве підносив свої заболочені чоботиська.
Марина змусила його роззутися на порозі. Скинув ті важкі «кувалди» і до хати зайшов, гублячи онучі. Сів на лаву біля теплої грубки, і обважнілі повіки впали на очі, верхня вусата губа накрила нижню і почала злегка прифоркувати -
