зверху, - які вони багаті, череваті і розкішні. А ми, немов комашня, - все робимо, робимо, все пнемося, хочемо чогось, а я й досі боса, а вони все зверху та зверху і злазити не хочуть. То я хоч на черешню вилізу та побуду вище. Думаєш, якщо я вже така стара чере- пуля, то більше не зможу?
- Вже налазилися і по землі, і по верхах, то сидіть, як вам добре і тепло.
Катерина посміхалася, що мама у свій вік ще й жартує.
Розцвітало літо, чорним соком налилися черешні. Баба Чичулиха закинула руки і торбу назад та поволі сунула до нового вершка.
Потріскували в узголов’ї дві свічки. Блимали жовтим світлом на розп’яття, на сухі віночки і складені на грудях великі білі руки, що, мов беззахисні птахи, тулились одна до одної.
Ноги Христини були припідняті, ніби вона силувалася встати і подивитися, хто до неї прийшов у той її останній земний день. Більшість жіноцтва сиділа на лавках і, скорботно стуливши уста, лише зрідка перекидалася словами:
- Відмучилася, вже в дорозі до свого дому.
Парася стояла, спираючись на палицю, що дрібно тремтіла разом з її рукою. Село хоронило Христину, котра не мала нікого на світі, хіба що Парасю, котра стоїть перед нею хильне. І кому з них зараз краще - Христині чи Парасі - один Бог знає...
Останні роки Христина ходила коліньми. Гачком плела грубі накладки на коліна, щоб було легше ними сунути. Коли дощило, сиділа в хаті і через вікно дивилася на Парасю, як та припинає козу, як заганяє курей, що ще мають охоту попортатися на подвір’ї. Найбільше ж любила дивитися, як Парася гладить по голівках сусідських бахурів, а зокрема малу Ганнусю, що чекала на книжку про Марка Проклятого, про гірських опришків, чи інші оповідки, які жінки берегли з часів свого дитинства. Вони часом і самі ставали дітьми: читали казки, роздавали великодні писанки, вчили малих тримати писальце і воском виводити узори, розказуючи, що кожен означає.
Ще два дні тому Христина просила Парасю розчесати її і зав’язати дівочу хустку з червоними торочками. Довго дивилася в жовте потріскане люстерко, наче відшукувала себе іншу, ту, повну краси і молодості. Задумано розгладжувала негнучкими пальцями карбовані рясні зморшки і бліді губи. «Щось то не добре», - дивлячись збоку, думала Парася.
Вони приїхали сюди молодими і вродливими, з особливо м’якою і колоритною лемківською говіркою, якої не цуралися впродовж життя.
До церкви одягали свої строї: плісові спіднички, що розвівалися дзвоном, шиті бісером короткі корсети і розкішні фартушки. Вбиралися для себе, хотіли чутися, як вдома. Бо для кого іншого могли то робити? Не вернувся з війни коханий Олекса, і Христина з болю чи з обітниці не глянула більше на жодного парубка. Не дочекалася з лісу свого Ромця і Парася: поліг невідомо де. Боялася шукати його слідів і тільки ночами плакала.
Тутешні парубки, яких було мало, обирали місцевих дівчат, оминаючи красивих лемкинь, а вони, гордовиті, не дуже за тим банували. Село, в якому замешкали, було гористе, нагадувало про рідні місця. Може, тому пішли сестрички пасти
