посопе, поопускає оченята, витре рукавцем - і далі за своє. Михасько вже не вміщався Катерині в подолку, то, коли сідала на бамбетель, швиденько прискакував і стоячи розщіпав кофтину. А то примудрився перевертати ніжками догори стілець, ніби полудрабки від воза, брав мотузку, прив’язував до ніжки, хапав батіг в руки і їхав у поле до мами.
- Ти, цицію, - встидала його баба Романиха. - Як будеш женитися, то далі будеш за собою цицьку тягати?
- Буду зенитися тіко з мамою, а вона буде коло
мене.
Якось пополудню баба по бараболях рвала повіку для кози. Михасько став на межі в позі власника - штанята на одній шлейці, розставив широко ноженята - і прошепелявив:
- Ти, стара Манихо, насо дер-дер віку?
Баба ледь від сміху не впала в бараболиння.
-Ти, господаре, може, цицьки хочеш? То ходи
дам, хоч пуста!
Михасько почервонів і затупав ногами:
- Твої не хоцу, сою маю!
Баба Романиха повела розмову в інший бік.
- Дивися, Михасю, зуби пішли тобі вперед, бо такий ти вже великий, а цицьку ссеш! Всі з тебе сміються, навіть цукерків не хочеш. От в зимі ходить Ми- колай, носить дарунки, а тобі напевне не принесе.
- А цо?
- Бо кривду мамі робиш. Думаєш, її не болить, як ти її мучиш? А Миколай приносить солодкі когутики, коники на патичку і великі помаранчі.
- Со то є параманчі?
- Такі великі жовті яблука, що сік з них сам тече. Ростуть там, де зими нема. Миколай набирає їх великий мішок, прилітає з небес і роздає чемним дітям.
- А ви їли ті яблука?
- їла, ще як дівкою була, але смак пам’ятаю донині: пахучі, м’якенькі, солодкі і дуже смачні.
- А мозе, Миколай і мені їх принесе?
