здалека здавалося, ніби Йосип поклав собі на губи жовтий віхоть. Чоловік притулився до грубки, випростався на лавці, і приємне тепло огорнуло все його знеможене тіло... Сон... Теплий сон...
Йому снилося його дитинство: на зеленому вигоні діти зрізали великодню лозицю. Цілі оберемки пухнастих котиків несли на руках, готуючись до Вербної неділі. Юзьо був найменший серед них і мав право бути тільки ззаду. Найстарший, Гринько, почав гру в урядовців і захотів бути вчителем, щоб мати таблицю, рисік1 і вчити дітей. Місько хтів лікувати худобу, Казьо мав бути граб я", а Юзек, що стояв ззаду і крутив очкуром, раптом осмілів і рішуче вступив до гурту: «А я буду ваш цісар!» Всі здивовано дивилися на Юзя, а гарні панни вже несли йому високе крісло. Юзек заметушився, бо був у кальсонах, босий, і подумав: «Хоч би Марина чоботи забрала від порогу, бо наберуть вільготу». Аж ось гарні панянки на чорній подушці принесли корону. Вона висока і жовта. Всі дивляться, а вона з жовтої кульбаби, що поволі перетворюється на білі кульки, а ті розсипаються парашутиками. І не на чорній подушці, а на його поштарській течці, з якої висуваються газети: «Известия», «Путь коммунизма», «Ленинское знамя», і осторонь - «Радянська Україна». Потихеньку вилазять з чорної течки і ледве не падають.
Юзьо хотів підставити голову для корони, а вона в нього так болить, мало не лусне, і він ніяк не може дотягнутися до вінця. Газети ось-ось випадуть у болото, і він поривався їх рятувати. Раптом над вухом пролунало: «Союз нерушимый республик свободных, навеки сплотила...» Зарепетувало радіо вечірній гімн. Юзек зірвався: голова гуділа, ніби її давили обручем, плечі пекли від нагрітої грубки.
- Чи ти зварювала! - гукнув до жінки. - Так підкрутила того вар ята, що ледь голова не трісла. Не могла ня тихо збудити?
- Та так, спиш і спиш, тілько вусами дуєш. А бараболі стали колом, молоко скоро біля грубки звурдиться, а вже ніч надворі... Добре, шо тя гімн збудив! То чого ти так вусами мруґав, наче вареник на сметану?
- Слухай, я знову був цісарем, як у дитинстві.
- Та хіба тільки в дитинстві? Таж я Цісарева, хіба забув? Тільки корони ніяк не видадуть нам на голови! Зачекай, іще треба пошкрябати і висушити кирзаки, бо як понесеш пошту?
- Напхай там газет - вони добре тягнуть вільгот.
Цісар звісив босі ноги, їв зимні бараболі, запиваючи квасним молоком, і думав: «Напевно, не є добре бути цісарем, бо часом корона може дуже тиснути на голову. Але цісар - то є цісар!»
«І хліб в печі, і весілля вночі, і коноплі не терті, і діти обдерті, а завтра Боже народзенє...» - так завжди приказувала сама собі Катерина, коли було багато роботи і вона не знала, з якої зачинати. І дійсно: город проситься до сапання і пізні гусята вилуплюються, і косовиця підганяє. Швиденько обігнала господарку і побігла в поле підгортати бараболю, що вже цвіла синьо-білим цвітом. У грудях знайомо поколювало, важкі перса розпирали пазуху, тому часто дивилася на гостинець, чи не видно золотої голови її найменшого - Михаська. Так було дуже часто: коли п’ятирічний Михась не дочікувався мами, то йшов шукати її в полі. Катерина сама не знала, як воно так сталося, що такий великий гайдур, який вже вміє тримати батіг і міг би пасти коні, все ще її тягне. Спочатку шкода було, бо мале, - най росте здорове, бо мамине молоко найліпше. Далі ввійшло в звичку: зручно і незатратно, та й швидко - ні палити, ні варити. В пазуху шусть руками, і от воно все є.
Встидали вже Михаська всі домашні, а Катерина і полином мастила груди, і буряком червоним, а він побокує,
