Осиний мед дикий

Юганка повільно підвела голову і важким поглядом з-під хустки ковзнула по хлопцях: «Він! Він, мій Іван... - кольнуло в серці. Щось тягуче рвалося всередині, гаряча млість підступила до горла. - А ще Петро і Павло - близнюки, співаки на все село, котрих соловейками називали...» Болюча думка поволі ставала реальністю, диктуючи правду: «Чому розірвана моя сорочка, чому в Івана так дивно розплющені очі?» Гарячі молоточки стукали в голові, жінка не допускала помислу, що він мертвий, вона хотіла мати його живого... Юганка, ставши напроти трьох скараних, глибоко клала хрест: на чоло, на груди, на рамена, без боязні, низько до землі поклонилася і коротко видихнула:

-  Не знаю, не мій.

В очах потемніло, тіло обм’якло, впала на коліна і тихцем, як молитву, шепотіла: «Івасю мій, ти з ними! Слава Україні!»

-  Что-то здесь нечисто! - прискочив енкаве- дист. - Почему такая бледная? Знаешь их? Твои?!

-  Та чого ти причепився до молодиці? - вступилася за неї Параска, висока, повновида. - Хіба не бачиш, у тяжі вона? То чи можна їй дивитися на таке страхіття?

-  Что значит в тяжи? Тяжлое что-то? Гири, что-ли? - зубоскалив.

-  Колись будуть і гирі, прийде час - і все зважимо, - Параска говорила повільно, без страху, тягуче, незрозуміло, і це, на диво, не дратувало, а забавляло його.

-  Так ты скажешь, что такое тяжи, тетка?

-  Дитинка в неї буде, мамою стане, розумієш?

-  О/ Теперь понимаю.

-  Тож яка тебе мати родила?! - сумно мовила Параска, ховаючи вираз очей.

-  Хорошая мать, Стешей зовут, - відповів ен- каведист.

Юганка вже стояла - рівна, бліда, з очима зраненої лані, яка шукає виходу.

-  Ходи, дитино, не місце тобі тут, - потягла її за собою Параска.

-  Цьоцю, я ще хоч трохи біля нього постою...

-  Не можна, доню, не зарадиш йому вже... Та й старому Василеві несемо сумну вістку - сини ж, обоє... Боже, відверни цю криваву руку від нашого народу. Щоб їхні Стеші не народжували катів, -