- Може, як будеш чемний.
Вони сиділи на нагрітій межі і звірялися одне одному.
- А як він буде знати, со я цемний? - запитав малий.
Баба задумалася, дивилася поверх зелені і ніби вирішувала, як же.
- Чекай, а давай напишемо йому листа. Але ні я, ні ти не вміємо писати...
- То, мозе, тато написе?
- Будемо його просити, але маєш мені пообіцяти, що не будеш мучити маму.
- Добре, бабо, але мусу сказати мамі сам, со я взе великий і від нині буду цемний.
Він устав з межі і поважно потягнув стільця...
Катерина, не розгинаючись, підгортала бараболі і з-під лоба час від часу дивилася на гостинець. «Чогось малий нині запізнюється, чи не сталося раптом щось?» - запитувала сама в себе. За якусь хвилю почула знайомі звуки: стілець калатав і підстрибував по камінцях на гостинці. Михась був інакший, не такий, як завжди - сумний і поважний.
- Синочку, що з тобою?
Золотий Михаськовий чубчик був настовбур- чено-святковий, оченята блищали синім світлом.
- Мамо, - задер голову до Катерини, - я взе великий, і цицьку сховайте далеко, взе не буду їздити за нею в поле, я взе хочу параманчів.
- Що, що? Яких параманчів?
- А таких зовтих яблук, що в зимі їх носить Ми- колай, коли діти цемні.
Люблячі очі Катерини сипали на золоту голову Михаська тепло і ніжність.
Тереза не спала. Мовчки вслухалася у нічну завірюху, яка жбурляла жменями сухий сніг у дрантливі вікна. Ясько ввечері не поставив в’язанки сіна на загату, то до ранку геть видує хату. З дровами сутужно, до лісу страшно ходити, бо хтозна, хто в ньому бродить і що можеш для себе напитати. Думки ворохобили одна одну. Як там наймолодший - Левко, де він у таку погоду? Якось писав, що воює на чолгу'. І як у таку шуверницю на ньому їхати, коли та залізяка без вікон і тілько люфа спереду? Сім хлопів з родини на війні, а вони з Яськом оберігали дітей і онуків. І зараз у хаті кожен мав свій сон.
