донька ні дружок, ні посагу, не грали для неї весільні музики. В хаті пахло ладаном, свічками. Вона йшла за межу чистою, у вінку зі свіжого барвінку, з якого виглядали сині квіти, які прощалися Янчиними очима.
Марисі не спалося. Ще до сходу сонця, взявши сучкувату палицю, вона виповзла з задушної хати. Дослухалася до шуму поля, голосів лісу, які сповіщали про народження нового дня. Над лісом стояв серпневий туман, що волого опускався на вусаті колоски жовтої пшениці, на жорсткі листки ліщини в гайку, де стояла хата. Марися тремтячою рукою прикривала впалу пазуху і загортала під благеньку хустинку сиве сплутане волосся. Старість... Важка... Одинока і немічна, чекала, може, котре з Микитових дітей чи онуків принесе якийсь харч чи зварить затірки на молоці. Але ж досвіток, коли це ще буде? Втомленими очима видивлялася на колгоспне поле і думала: колись це все було моїм. Так само половіли жита, шелестіли пшениці, вусаті ячмені схиляли обважніло голови. Там були мої обороги і стодоли, там пахло достатком... Поважні ґазди ростили свою одиначку.
Марися була дівкою на кілька сіл, дарма, що виросла на хуторі. Гінка, струнка, купана в любистку, з високими грудьми, на яких завжди пишалося грубе коралове намисто. Чорна, як смола, коса відтягувала голову назад, від чого дівчина здавалася гордою і величною. А щодо убрань... Стара з натугою рахує свої дівоцькі кожухи, спідниці і барвисті хустки... А чоботи! Як ішла, то аж іскри викрешувала з-під високих підборів. То якого ж хлопця треба було для такої краси?!
І боялися хлопці гордого погляду, викличного сміху та волі красивої хуторянки. Потай мріяли і ловили її усміх, жадібно очима бгали високі груди... І тільки на Митруня з сусіднього села Марися ніжно клала усміх і синяву очей. Був він, як сонце у полудень: гарячий, рвучкий, з пшеничним волоссям і юнацькими вусами, що так пасували до його рожевих уст.
Марися примружила свої вицвілі очі і мислить: «Як гріховно думати так в мої літа!» Але, гірко стуливши губи, пішла далі за своєю думкою, як нитка за веретеном.
Загинув на Лисоні Митруньо. Москальська куля вкоротила таке молоде життя, всю її радість і надію. Часто ходила на Лисоню - бо ж близько - і розкидала по свіжих шанцях сині блавати, такі, як очі були в Митруня. А ще носила червоні польові маки, що були, як рани юних хлопців, котрі не встигли покохати. Ой, коли ж це було? І чи було? Але думка силує Марисю до болісної згадки, зачіпає в її старій голові спогади, які, здається, приспала навіки. Важко працювала, косила рівно з наймитами, які помагали в господарці. Не рахувала, скільки літ їй кує зозуля...
Відплакав за батьками поминальний дзвін, і тоді вона залишилася одна: гарна, горда і самотня серед
лісу і поля. Незчулася, як минула сороківка. Часом у пісні кликала молоді літа в гості, жила спогадами про колишнє і ловила на собі погляди молодого наймита Микити. Був, казав, без роду, по людях наймитував. Смішно їй було, бо ще дітвак, якихось літ зо двадцять. Але погляди Микити були все сміливіші, руки, коли разом складали полукіпки, дедалі гарячіше і відважніше шукали її рук.
Одного з вечорів, коли допізна молотили пшеницю, а надворі тепло шептав дощ, Марися заночувала в стодолі на сіні з Микитою. Він зривав слова, які буцім назбирав серед зір - наче Митруньо повернувся з далекої юності. З того часу жили разом. Потай взяли шлюб, без весілля, без дружок. Розкішне весільне вбрання пріло у скрині. При зустрічі ловила дивні погляди знайомих, а що була далеко від села, то вони її не зачіпали. Жилося...
