Осиний мед дикий

І підніс Янці папір: «Вызов за доносом был ложным». Янка ще не зовсім усвідомила, що то значить. Здивовано дивилася на міліціонера.

-  Это я беру на себя.

-  А як же той, інший, що стоїть у сінях?

-  Сказал же - беру на себя.

Янка посміхалася крізь сльози, баба Каська заніміло дивилася на Плутонова. Малий Михань вичікував, коли на нього звернуть увагу, не дочекався і розплакався:

-  Бабо, люляй! Ба-а-бо!

Марта

Марта бігла серед сірих валунів хмар, задихалася і вгрузала в них, важко піднімаючи ноги, наче в пухкий весняний сніг. Серце шалено калатало, зойк застрягав глибоко в грудях і ніяк не міг вирватися на волю.

Посеред хмар стелилася синя небесна стежка, якою ішли її найдорожчі Іванки. Вони мовчки посміхалися до неї, манили поглядом, а вона бігла, бігла, провалюючись у хмари, розмахувала руками... І лише стомлений крик про поміч: «Мамо!» - змусив її розплющити важкі заплакані очі. Проте думки її все ще бігли за хмарами, розгортаючи сувій минулого, що навіки вкоренилося в пам’яті, бо чи могло бути інакше?

Досвітком, коли сонце ще не випило вранішньої роси, Марта з серпом і перевеслами на плечах поспішала в поле жати пшеницю. Вона любила ці росяні ранки, коли стерня була мякша і колосся не жалило голих рук, лише жаль було волошок та гордих маків, які витикали свої личка з вусатого лану. А коли цвіли купно, обережно обжинала їх, залишаючи на стерні польові букети. Тато сварив її зате, але Марта знала, що має на це право, бо сама була, мовби квітка: таких пишних хвилястих кіс, тонкого стану і граційної ходи не мала жодна дівчина у селі.

Коли йшла, мимоволі притягувала до себе погляди. А що вже парубки, то, мабуть, кожен плекав велику надію, що Марта кине йому бодай один свій усміх.

Сонце повертало на полуднє, і за дівчиною рівними рядами лежали тугі снопи пшениці. Волошки і маки радували око і наганяли солодкі мрії...

Давно вже Марта мала свою таємницю. Давно вже любилася з Іваном - чорночубим красенем, котрому надала право виціловувати її рум’яне личко і соковиті губи. Сама не знала, як їй вдається вберігати тайну від братів і батька, котрий все частіше нагадував, що дівка вже виросла і треба щось думати. Проте що думати, коли вона любить свого Івана, багатого на красу і розум, але без поля і достатку? Та хіба то перепона, коли є дві пари дужих і люблячих рук, які для щастя все осилять: і поля прикуплять, і худоби?

Не знала ще Марта, що доля порозкидає її пишні мрії по колючих чагарниках...