Коли вона раділа літньому дню і втішалася сонцем, в їхню хату прийшла біда: раптово померла старша сестра. Залишилися по ній дівчинка-підліток і вдівець Федір. За якийсь час батько вирішив, що поле з його господарки нікуди не відійде і треба Марту віддати за Федя. Що вже Марта просила, що вже благала, на колінах повзала - нічим не зрушила батькового серця.
- Ні! Так буде, як має бути! - стукав кулаком.
Іван не знаходив ані собі місця, ні виходу. Крадькома зустрівшись у лісі, вирішили молоді втікати світ за очі, тільки б разом.
Недільним досвітком, коли всі ще спали, натом- лені працею, Марта з невеликим вузликом вийшла з хати. Вклонилася рідним порогам, просячи пробачення за свій вчинок.
Непомітно залишила село і шпарко бігла лісом, де чекав її Іван... До старості так і не розгадала Марта, як на місці зустрічі з Іваном опинилися її брати...
Цього року осінь швидко наворожила зиму, і легкі білі сніжинки застеляли землю білим обрусом. Думки Марти повільно оберталися навколо снігового танцю, а вона бачила зелений ліс, благальні Іванові очі, і відчувала пекучий свист батога, яким вгощали її брати аж до самого дому. Довгий час лежала лише на животі, бо на спині і ногах цвіли червоно-сині візерунки...
До шлюбу йшла, як царівна: струнка, пишногруда, перли дзвеніли і переливалися на шиї, наче кидали виклик долі. Тільки личко було бліде і мала байдужий погаслий погляд. Федько ж, як не чепурив свої весільні обладунки, молодшим не ставав.
Музики грали не для Марти, скрипка тільки плакала, додаючи жалю. Лише танець «молодої» був для Іванка. Перемінилася Марта, зник сум, личко засяяло весною, у вухах шумів зелений ліс. Стрічки розвівалися на вітрі, дзвеніло намисто, дріботіли підківки червоних чобіт - перед очима був Іван, а у ньому - весь світ, бодай на мить...
Завчасу народила синочка. «Нечисний»,' - усміхалися жінки куточками губ. Всю нерозтрачену любов, усю ласку віддавала малому Іванкові - так назвала первістка, який повторив кожну рисочку свого батька. Ріс високим, вродливим, як Іван з тієї далекої юності. Не зустрічала його більше, не знала, що з ним... Федь з мовчазним розумінням ставився до Мартиної любові, бо доньки його вона не кривдила.
Не натішилася Марта своїм щастям. Війна сколихнула світ і все єство жінки. Вона криком кричала, бігала по подвір’ї і не знала, за чим. Розкрилени- ми руками заступала сина, передчуваючи горе. Воно прийшло до неї згодом, білим трикутником і холодними словами: «Погиб при исполнении...» Одна, в багатолюдному селі, тут могила Федя, чужі онуки, людські співчуття...
Сніг сипле і сипле. «Вже стріхи білі, як моя голова, - думає Марта. - Тільки краплі червоної калини на кущі визирають з-під пухнастої снігової шапочки... Як моє намисто».
Подибала, відчинила скриню. А у прискринку - коралі, дівочі, червоні, як калина. Ті, що подарував Іван.
Одягла поверх нової кофтини, обмацала кожен, погладила.
- У них і піду.
