хати, гладила старенький обрус на столі і дивилася на Юстину, наче вперше її бачила.
- Устечко моя, я вдома і не вірю, що там лишилися мої плачі і болі, нехай би ніхто такого не відчув... Як мило пахне домом, навіть цей дим, що сльозить очі, кращий за всі пахощі світу. Не чути німецької гарка- нини... X ти тут біля мене, моя найдорожча.
Приголомшена Юстина забула, що Югася вернула з далекого шляху і, може, хоче їсти чи вмити здорожене лице.
Першою до тями прийшла Югася. Розв’язала торбину і, заглядаючи в неї, витягла довгу блискучу банку.
- Консерви, справжні, з м’яса, кажуть смачні.
Потім жваво шамотіла руками в торбі і враз витягла щось дивне. Легке, як рожева хмарка, з ніжним гафтом, що викручував різні квіточки, які призбирувались ніжним воланом. Стріпнула ним перед очима і радо об’явила:
- Це тобі!
За роки війни Юстина відвикла від таких речей, зрештою, вона навіть їх ніколи не мала.
- Що це?
- Майточки!
Ніжні, довгасті помпочки мали опускатися до колін, рожеві, звабливі. Юстина тримала в долонях плетиво квітів і не знала, що з ним робити.
- Почекай, це ще не все, - не вгавала Югася.
Шух-шух пальцями - і знову щось прозоре і летюче впало на руки.
- Обережно, не зачепи, очко побіжить.
- Людоньки, єдвабні панчохи! З чорним рубчиком і чорною пяткою, як у тих пань, що у довоєнних кінах. Це мені? - тихенько всміхнулася Юстина. - Де ти надибала таке диво?
- Та звідти все, - тамувала сум сестричка, - пані Барбара подарувала, як я додому збиралася, за добру службу. Глянь, - Югася простягла дві набряклі руки, які винувато ховали тверді мозолі, - корови доїла, і оце все, що заробила.
- Югасю, нащо мені те павутиннячко даруєш, може, собі візьмеш?
- Та що ти, сестро! Ти нам усім маму замінила, а потім і тата... Кому мені ще дарувати? Ой, заговорилися ми з тобою! А де швагер, маленька Славця?
