- Маленька?! Та вона вже мене переросла! - всміхнулася Юстина. - Пішла до сусідів, аби розтерти на жорнах трохи кукурудзи на колотюху. А Гілько скоро буде...
За розмовами вже й ніч підступила. Зібралася родина на відпочинок. Югасі постелили разом зі Слав- цею, яка швидко і безтурботно заснула. А Югасі не спалося, відчуття дому повертало її в минуле, думки летіли на Криву вулицю: як там Василь, її дівоче кохання?
З тієї останньої їхньої зустрічі вона його часто згадувала. Чи пам’ятає і він її, чи не забув, як вони, тримаючись за руки, вийшли за село? Мліла червнева ніч і, ніби в серпні, сипала зорі. Югася загадувала бажання, Василь говорив, що любить її, вони обоє не знали, що їх чекає попереду, і безпечно цілувались, прислухаючись до власних сердець, що гулко билися так близько одне від одного...
Збуджена подією Юстина в ліжку тихенько розповідала Гількові про дарунок.
- Ну, то чо не вбралася - так лише говорити? - гладив тепле стегно жінки.
- Та ти що! То хіба на Великдень. От би мешти до тих панчіх купити, на високому обцасі, щоб рубчик гарно дивився...
-А як покажеш те, друге? - сміявся чоловік.
- От дурний! То хіба для тебе, щоб ти розглядав...
- Та не знаю, чи довго я би то розглядав... - хитро блискав очима Гілько.
Ближче до свят, коли не було нікого в хаті, Юстина витягала з шафи дарунок і оглядала його, якось навіть вбралася в ті рожеві викрутаси. Шкода, що Гілька нема, то прийдеться чекати Великодня...
Білили з Югасею хату, прали рушники, викручувалися, як могли, щоб було веселіше, святковіше. Василь з Кривої вулиці таки на милицях придибав до них, і Югася посміхалася на дві ямки.
Він не забув Югасі, пам’ятав ту літню ніч, і тепер мовчки цілував тверді долоні дівчини. Мама готувалася до невістки, знала її з дитинства і була рада, що після Великодня Василь приведе її до їхньої хати.
Славця, як вербичка, тягнулася до сонця і часто сокотіла про щось своє з Югасею. Юстина тішилася сестрою, донькою і своїм Гільком, бо при домі є чоловіча рука: хлоп, як ворона, але оборона, як кажуть у селі, а Гілько її - великий і добрий серцем.
Суботнього вечора після роботи все тіло знемагало, і хотілося швидше відпочити, щоб по-людськи зустріти Великдень. Зранку Юстина навіть трохи припізнила - Славця з Югасею вже пішли до церкви, а вона з пасками і Гільком мали їх доганяти. Юстина притьма вмилася, заплелася і відчинила шафу, щоб узяти єдвабні панчохи і ті рожеві зваби, але... Але їх не було на місці... І де вони? Де? Ще вчора були, сама бачила. Юстина нервово розгребла речі, та нічого не знайшла. Гілько вже стояв над головою: чого, мовляв, жінко, так довго вдягаєшся? Як же їй іти до церкви, коли панчохи старі і рвані, а голими литками ще не пора світити, бо ще й трава не зазеленіла?..
Хоч би панчохи були, лихо з тими гафтами... Злі сльози мало не роз’їдали очі, бо Юстина грішила в такий день: у шафлику випрала панчохи, зашила дірки і напівмокрі одягла на ноги. Вже мало не сталося так, як у тій приказці: я на камінь,
