а там амінь.
Стала, задихана, в самому кінці, мало не перевернула пасок і почала очима шукати Славцю та Югасю. Славця була обернена до неї спиною, і Юстина ковзнула поглядом по ногах доньки. Чорні рубчики, ніби змійки, хизуючись, збігали вниз по струнких литках. Враз Славця різко повернулася, обкрутивши навколо себе рясну спідничку. Рожеві майточки презентово блиснули, обгорнувши гафтом ноги: такі собі рожеві хмарки на новій господині. «От бахуриця! Дивися, як випендрилася!» - подумала Юстина.
Йшла додому разом з чоловіком, мовчала і сердилася на саму себе. Кошик тягнув руку, жінка мало не плакала.
- Гільку, я вже дуже стара, чи як? Приглянься. Ти бачив, що той презент, який привезла мені Югася, вже на нашій дівці? Взяла і нічого не сказала! А я тепер на Великдень грішу!.. Воістину воскрес! - відповідала на ходу людям, але нічого її не радувало.
Чулася ображеною. Вдома довго вдивлялася в дзеркало, звідки на неї визирала ще гарна молодиця, але колишня, юна й розкішна, вже була у Славці, у тій молоденькій вербичці...
- Юстинко, як на мене, то тобі ліпше без того рожевого шумовиння. Воно мені всі задирки на пальцях попідносило би. Я тебе такою ліпше люблю.
- Гільку, Славці нічого не кажи, най так буде. Воно росте, то най тішиться, мені вже відлягло.
- Видиш, ми ще навіть галунок не били, а вже дурним гриземося! Та я тебе не заміняю ні за які скарби світу, дурненька.
- Жартуєш?
- Бігме, правду кажу!
Гілько притулив до себе Юстину.
Іван Гарний дивився на крісло, якого боявся найбільше у світі. Крісло не просте, а особливе - його господарем був доктор Шпільман.
І, що не кажи, Іван уже тут не вперше сидів, і зараз мужньо віддавався в руки доктора - вже востаннє. В роті залишилося два зіпсовані зуби, які вже не врятують ситуації. Але коли доктор дзенькав інструментами і вмикав бормашини, Іванове серце залітало під підошви, очі міцно заплющувалися, ніби відгороджували його від світу, а беззубий рот нагадував старий полярес, у якому нема грошей.
- Ну, пане Іване, тут без щеки вже не обійдеться, самі розумієте, - посміхнувся Шпільман. - Ви чоловік ще не старий і їсти чимось треба - не буде ж вас жінка тримати на самій мамализі? Та часом і чужим жінкам треба зробити посмішку. То як?
- Та так, пане Шпільмане, я все розумію і даюся на ваше усмотріння. Кажете вірно: чоловік живий і мусить про живе думати. Нехай буде гречка - щека то й щека. Але най вже буде гідна.
