Ці імена зринули в голові й повторювались, бамкаючи, наче дзвони, поступово втрачаючи значення від безконечного повторення. Повтори своє ім’я двісті разів, і ти зрозумієш, що ти — ніхто. Горе було йому недоступне; його охопило невиразне почуття роздратованості й збентеження: вони впіймали його, перекрили кисень, і тоді, виявилось, що всі його погляди й мідяка не варті. Пригадався хлопець, з яким колись разом училися в школі: коли той підвівся, щоб дати врочисту клятву вірності, з нього спали штани.
Літак гудів і гудів. Річардс знову закуняв. У голові ліниво зринали й згасали образи, розгорталися цілі сцени, але вони не викликали ніяких почуттів.
І ось ще одна фотографія: глянцева, двадцять чотири на тридцять, зроблена знудженим поліційним фотографом, який, мабуть, у ту хвилину жував гумку. Речовий доказ номер такий-то, панове присяжні. Дитяче тіло з колотими та різаними ранами в залитому кров’ю ліжечку. Кров’яні плями та патьоки на стіні та на поламаній грі «Матуся гуска», купленій за десять центів. Липкий згусток крові на іграшковому ведмедику з одним оком.
Видіння вирвало його зі сну, Річардс рвучко підвівся, і з його широко роззявленого рота почали вихоплюватися невиразні крики. Повітря вирвалось із легенів з такою силою, що язик затріпотів, наче вітрило на вітрі. Усе в салоні раптом набуло чітких обрисів і накотилося на нього, мов хвиля морського прибою, гнітюче й жахливе. Ця реальність була така ж страшна, як і та, що її показували в кліпах агентства «Теленовини». Наприклад, мертвий Лафлін, якого витягали з тієї повітки в ‘Гопіці. Все, все там було дуже натуральне і в кольорі.
Нажахана Амелія теж скрикнула, зіщулившись у кріслі, з широко розплющеними, схожими на потріскані порцелянові кулі на ручках дверей, очима, силкуючись усунути в рот цілого кулака.
До салону через кухню вдерся Донаг’ю з пістолетом у руці, в очах-намистинах спалахували гарячкові зблиски.
— Що тут діється? Що сталося? Маккоун?..
— Ні,— відповів Річардс, відчуваючи, як серце поволі заспокоюється, тож не доведеться розпачливо виштовхувати з себе слово за словом. — Кошмар наснився. Доньку бачив.
— А-а. — Очі в Донаг’ю пом’якшали від нещирого співчуття. Він не вмів прикидатись. Мабуть, так і залишатиметься тупим найманцем усе своє життя. А може, ще й навчиться чогось?..
Донаг’ю обернувся, щоб іти.
— Донаг’ю! — Той знову сторожко обернувся. — Добряче я тебе налякав,
га?
— Ні.
По цій короткій відповіді Донаг’ю відвернувся. На карку в нього зібралася складка. Сідниці, обліплені блакитними форменими штанами, були круглі, наче в дівчини.
— Я міг би й дужче налякати,— зауважив Річардс. — Міг би пообіцяти, що вийму в тебе фільтра з носа.
