Донаг’ю вийшов.
Річардс знесилено заплющив очі. В голові знову зринула ота глянцева фотографія двадцять чотири на тридцять. Він розплющив очі. Заплющив. Фотографія більше не з’являлася. Впевнившись, що вона вже не з’явиться, принаймні зараз, він розплющив очі й натис кнопку.
З екрана на нього дивився Кілліан.
11 проти 100…
— Що, Річардсе? — Кілліан нахилився вперед, не приховуючи напруження.
— Я вирішив прийняти вашу пропозицію,— сказав Річардс.
Кілліан відхиливсь назад і всміхнувся самими очима.
— Я дуже радий.
10 проти 100…
— О Боже,— здивувався Річардс, переступивши поріг царства пілотів.
Голловей озирнувся:
— Привіт.
Він якраз був на зв’язку з детройтським радіомаяком УВЧ. Данінгер пив каву.
Обидва пульти управління були полишені самі на себе. Одначе там увесь час щось рухалося то в той, то в той бік, то вперед, то назад, щось оберталося, наче підкоряючись невидимим рукам і ногам. Крутилися диски. Спалахували лампочки. Здавалося, сюди постійно надходив якийсь могутній потік інформації, так само, як і виходив звідси… не знати куди.
— А хто веде машину? — зачудовано спитав Річардс.
— Автик,— відповів Данінгер.
— Автик?
— Автопілот. Незрозуміло? Таке собі жартівливе скорочення. — Данінгер раптом усміхнувся. — Раді бачити вас у нашій компанії. Вам важко в це повірити, але тут дехто неабияк уболівав за вас.
Річардс стримано кивнув головою.
Голловей заповнив ніякову паузу:
— Автик мене й самого часом дивує, а я літаю вже двадцять років. Дуже надійна техніка, хоча й з біса складна. Проти неї старий автопілот — однаково що ящик від апельсинів проти комоду вісімнадцятого століття.
— Та невже? — промовив Річардс, втупившись у нічну темряву.
— Саме так. Настроюєшся на пункт призначення, а далі Автик з допомогою радара сам робить своє діло. Ми вже ніби й не потрібні, хіба що для зльоту й посадки. Або коли щось вийде з ладу.
— І багато ви можете зробити, коли щось вийде з ладу? — спитав Річардс.
