— Ми можемо молитися,— сказав Голловей. Може, він хотів пожартувати, але його відверта відповідь якось прикро повисла в повітрі.
— Оці штурвали й ведуть літак? — спитав Річардс.
— Вони змінюють висоту,— пояснив Данінгер. — А педалі — напрям польоту.
— Схоже на дитячий автомобіль.
— Трохи складніше,— втрутився Голловей. — Скажімо, на кілька кнопок більше.
— А що станеться, як ваш Автик схибнеться з розуму?
— Такого не буває,— з усмішкою промовив Данінгер. — А якби колись трапилося, то ми б від нього просто відмовились. Але комп’ютер ніколи не помиляється, друже.
Річардс хотів іти, та ніяк не міг відірвати погляду від усіх тих штурвалів, педалей та перемикачів, що ввесь час ледь помітно й, здавалося, довільно рухались. Голловей з Данінгером повернулися до свого діла — почулися незрозумілі цифри, пішла якась інформація впереміш із атмосферними перешкодами.
Один раз Голловей озирнувсь і ніби здивувався, побачивши Річардса й досі в кабіні. Ошкірившись, махнув рукою в темряву.
— Скоро Гардінг.
— Як скоро?
— Хвилин за п’ять-шість на горизонті побачимо заграву.
Коли Голловей озирнувся вдруге, Річардса вже не було, Командир звернувсь до Данінгера:
— Я буду радий, коли ми нарешті випустимо цього хлопця на землю. Він трохи з дуринкою.
Данінгер похнюпивсь, на обличчя йому впав зелений відсвіт од приладів.
— Йому не сподобався наш Автик. Ви це помітили?
— Помітив,— відповів Голловей.
9 проти 100…
Річардс повертався назад вузьким коридором, де ледве міг пройти один чоловік. Фрідмен, радист, навіть не підвів на нього очей. Донаг’ю теж. Річардс зайшов у кухню й зупинився.
Запах кави був міцний і приємний. Річардс наповнив чашку, додав трохи вершків, сів у крісло, де звичайно перепочивали стюардеси. Кавоварка булькотіла й парувала.
Прозорий холодильник був забитий розкішними розфасованими обідами, бар — теж заставлений фірмовими пляшечками авіакомпанії.
«Тут можна було б добряче піддати»,— подумав Річардс.
