ЗО серпня. Весь час нічого не робив. Приїзд дядька з Іспанії. Минулої суботи в «Арко» Верфель декламував «Пісні життя» й «Офіру». Жах! Але я дивився йому в очі й витримував його погляд цілий вечір.
Мене важко похитнути, і все ж я в тривозі. Коли сьогодні пополудні я лежав у ліжку й хтось швидко крутнув у замку ключа, якусь мить усе моє тіло було ніби в замках, мов на бал-маскараді, і раз у раз то тут, то там відмикався й замикався котрийсь із замків.
Анкета журналу «Miroir» про кохання в наші дні й про зміни в коханні від часів наших дідів і бабів. Одна актриса відповіла: «Ніколи ще не кохали так добре, як у наші дні».
Який розбитий і піднесений я був після того, як послухав Верфеля! Як я після того просто-таки шалено й непомильно віддався товариству вЛ.
Цей місяць, - шефа не було, і я міг би дуже добре використати час,
- я без особливих причин (пересилання книжки Ровольту, нариви, дядьків приїзд) змарнував і проспав. Навіть сьогодні пополудні три г одини прокачався в ліжку, вигадуючи фантастичні виправдання.
4 вересня. Дядько з Іспанії. Крій його піджака. Вплив його присутності. Деталізація його істоти. - Як він пропливає через передпокій до вбиральні. На жодне звертання при цьому не відповідає.
- Якщо судити не з поступових змін, а з моментів, що впадають у вічі, то з дня на день стає чимдалі м’якішим...
5 вересня. Я його питаю: як пов’язати те, що ти, як сам недавно заявив, невдоволений, із тим, що ти, як це завжди видно, в усьому орієнтуєшся (і як за такого орієнтування постійно виявляється своєрідна грубість, думав я). Він, як я вже невиразно пригадую, відповів: «Щодо деталей, то я задоволений, а загалом - недостатньо. Я часто вечеряю в одному невеличкому французькому пансіоні, дуже приємному й дорогому. Кімната для подружжя, скажімо, разом з харчуванням коштує п’ятдесят франків на день. Я сиджу там - це я для прикладу - між секретарем французького посольства й іспанським генералом артилерії. Напроти мене сидить високий чиновник із морського міністерства і якийсь там граф. Я вже всіх добре знаю, сідаю на своє місце, на всі боки вітаюсь і, поки не прощаюся, не промовляю більше жодного слова, позаяк я в поганому гуморі. Потім опиняюся сам на вулиці й справді-таки не можу збагнути, навіщо цей вечір. Іду додому й шкодую, що неодружений. Певна річ, все це потім стирається, незалежно від того, додумаю я це до кінця чи думки розвіються. Та при нагоді вони повертаються».
8 вересня. У неділю вранці. Учора - листа до д-ра Шіллера.
Пополудні. Як мати в сусідній кімнаті, вигукуючи на повен голос, укупі з гуртом жіноцтва грається з малечею й проганяє мене з квартири. «Годі плакати! Ну ж бо, не плач!» І т. ін. «Це не твоє!» І т. ін. «Ви обоє вже дорослі» І т. ін. «Він не хоче!.. Отакої!.. Отакої!.. А як тобі сподобалось у Відні, Дольфі? Там було гарно?.. Та ви тільки погляньте на його руки!»
11 вересня. Позавчора ввечері з Утіцом.
Сон: я стояв на косі з тесаного каміння, яка заходила далеко в море. Зі мною був іще один чи й кілька чоловік, але усвідомлення самого себе було таке глибоке, що я знав про них навряд чи більше того, що казав їм сам. У пам’яті зосталися тільки зведені вгору коліна чоловіка, що сидів поруч зі мною. Спершу я, власне, не знав, де я, аж поки випадково підвівся й
