Увечері дискусія у Спілці службовців. Я вів її. Аж смішно, що може викликати почуття власної гідності. Моя вступна фраза: «Відкриваючи сьогоднішню дискусію, я мушу висловити жаль із приводу того, що вона відбувається». Річ у тому, що мене вчасно не повідомили про це, і я не підготувався.
14 грудня. Доповідь Беермана70. Порожнє місце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дівчаче- обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчі стягуються, як перед чханням. У сьогоднішній його статті в «Таґблаті» віршик про різдвяний базар:
Хай дітки не плачуть, а сміються на свято - Купіть їм гостинців багато-багато.
Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».
У конторі написав листа до Ф.
Переляк, що охопив мене, коли вранці дорогою до контори я зустрів схожу на Ф. дівчину з семінару; першої миті не міг збагнути, хто це, помітив лише, що вона, хоч і схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь відношення до Ф. таки має, а саме: те, що на семінарі я, побачивши її, багато думав про Ф.
Щойно прочитав у Достоєвського місце, яке так нагадує мою «нещасність».
15 грудня. Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надійшла.
Читав «Ми, юнаки 1870-71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував місця, присвячені перемогам, та інші натхненні сцени. Бути батьком і спокійно розмовляти з сином. Але тоді замість серця не можна мати іграшковий молоточок. <
«Ти вже написав дядькові?» - звернулася мати до мене із запитанням, якого я чекав уже давно і з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерігала за мною, з різних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батькові, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз її Крісло ззаду, вона підвела очі від карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим ніжним рухом і спитала, тільки мимохідь поглянувши на мене й нерішуче всміхнувшись, і вже в самому її запитанні відчувалося, що вона змирилася з відповіддю, не чекаючи її.
16 грудня, «Громове волання захвату в серафимів».
Я сидів у Вельча в кріслі-гойдалці, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, він - усе ж таки з певною надією («Треба хотіти Неможливого»), я - навіть без надії, втупившись у свої пальці, Відчуваючи себе представником власної внутрішньої порожнечі, Виняткової, а проте навіть не надто великої.
17 грудня. Лист до В. з дорученням. «Переливатися через край і ьее ж таки залишатися тільки горням на холодній плиті».
Берґманова доповідь «Мойсей і сучасність». Світле враження. - Принаймні я до цього не маю відношення. Між свободою і рабством перетинаються справді страшні дороги, для подальшого шляху проводиря нема, пройдений одразу губиться в пітьмі. Чи безліч таких доріг, чи тілька одна - про це ніхто не довідається, бо пізнати цього не дано. Я там. Піти звідти я не можу. Нарікати нема на що. Я не страждаю надміру, позаяк страждання мої ні з чим не пов’язані, вони не нагромаджуються, принаймні поки що я цього не відчуваю, і страждання мої багато менші від тих, які мене, можливо, ще чекають.
