знаходить опору ще й у мені самому. Нарешті, я ж бо також старію, переміни даються мені чимдалі важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадійно; мені доведеться роками животіти на свою платню, стаючи все сумнішим і самотнішим, допоки взагалі стане сили триматись.

Але ж ти бажав собі такого життя?

Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б мені надійну опору з усіх поглядів - щодо суспільства, дружини, творчості, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене в раба затишку й несамостійності, бо як чоловікові одруженому мені не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кінця неодруженим я не зможу.

Але ж ти міг би одружитись?

Тоді я не міг одружитись, усе в мені протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу - я гадав, що шлюб їй зашкодить. Мабуть, я мав рацію; але парубкування за нинішніх моїх умов цю роботу занапастило. Я цілий* рік не писав, я й далі не можу писати, у голові одна тільки думка, $ вона мене пожирає. Усього цього я тоді передбачити не міг. А втім,| при моїй несамостійності, яка дістає поживу навіть від такого способу1 життя, я до всього підступаю нерішуче й ні з чим не можу впоратис^ одразу. Так було й тут.      |

Чому ти втрачаєш надію все ж таки домогтися Ф.?      і

Я йшов уже на будь-які приниження перед самим собою. Якось у] Тірґартені я промовив: «Скажи “так”, навіть коли вважаєш, що твогоч почуття до мене для шлюбу недостатньо, мого кохання до тебе ви-І стачить, щоб надолужити те, чого бракує, воно взагалі достатньо міцне, щоб узяти все на себе». Ф., здавалося, непокоїли характери особливості моєї натури, страх перед якими я навіяв їй протягом нашого тривалого листування. Я сказав: «Я достатньо тебе кохаю, що(5 звільнити від усього, що може тебе тривожити. Я зроблюся іишоїі людиною». Тепер, коли все має стати зрозумілим, я можу визнати що навіть у хвилини найщиріших наших взаємин у мене нерідко ви никали підозри й підтверджені дрібницями побоювання, що Ф. коха< мене не дуже, не всією душею, як вона здатна кохати. Це усвідомилі - щоправда, не без моєї допомоги - й Ф. Боюся навіть, що після дво) моїх останніх візитів вона відчуває до мене певну відразу, хоч на позія ми одне з одним привітні, звертаємось одне до одного на «ти», ходимЯ рука в руку. Останній спогад, що залишився в мене про неї, - ге«

1

ворожа ґримаса, яку вона зробила, коли у неї вдома в передпокої я, не вдовольнившись поцілунком крізь рукавичку, рвучко розстебнув її й поцілував руку. Але тепер вона, хоч обіцяла й далі старанно підтримувати листування, не відповіла на два мої листи, тільки в телеграмах обіцяла написати, але знов не додержала обіцянки, ба навіть не відповіла моїй матері. Нема сумніву, отже, що все це безнадійно.

А втім, ніколи не можна цього стверджувати. Хіба колишня твоя поведінка, з погляду Ф., не здавалася також безнадійною?

Та це було щось інше. Я завжди, навіть коли влітку ми прощалися нібито востаннє, відверто освідчувався їй у коханні; я ніколи так жорстоко не мовчав; моя поведінка мала свої причини, які можна було якщо не визнавати, то принаймні обговорювати. У Ф. тільки одна причина: цілком недостатнє кохання. І все ж таки це правда, я міг почекати. Але чекати з подвійною безнадією я не можу: по-перше, я бачу, що Ф. усе дужче віддаляється від мене, а по-

Вы читаете Щоденники 1910-1923
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату