ручкою. Балконні двері й вікно відчинені. Зручна канапа. За завішеною перегородкою на балконі, що виходить у двір, брязкає посуд. Хтось - як згодом виявляється, обер-лейтенант
- відслоняє завіску, щоб подивитися, хто тут чекає. Зі словами: «Треба ж відробляти платню», - він перериває полудник і виходить до мене. Добитися мені, втім, нічого не вдається, хоч я мушу ще раз повернутися додому й принести свою другу посвідку. Мені виписують тільки військовий дозвіл на посадку до поштового потяга на другий день, дозвіл цілком зайвий.
Місцевість біля вокзалу сільська, майдан занедбано (пам’ятник Кошуту, кав’ярні з циганською музикою, кондитерська, вишукана взуттєва крамниця, вигуки продавців «Аз ест», однорукий солдат, що прогулюється гордо, з підкреслено чіткими рухами, грубий барвистий плакат, на якому зображено перемогу німців, - хоч би скільки разів я проходив повз нього за останні двадцять чотири години, його постійно розглядає натовп людей; зустрів П.), передмістя чистіше. Ввечері в кав’ярні, переважно цивільні, уйхельці, прості й усе ж якісь дивні, певною мірою навіть підозрілі люди, підозрілі не через те, що війна, а через те, що незбагненні. Фельдкурат сидить сам і читає газети. - Вранці в готелі молодий вродливий німецький солдат. Замовляє багато їсти, курить товсту сиґару, потім пише. Гострі, суворі, але юнацькі очі, ясне, правильне, чисто виголене обличчя. Тоді надіває ранець. Згодом я побачив його знов, тільки не пригадую вже, де, він комусь віддавав честь.
З травня. Цілковита байдужість і отупіння. Пересохла криниця, вода на недосяжній глибині, та ще й хтозна, чи вона там є. Нічого, анічогісінько. Не розумію життя в «Посварилися» Стріндберга; те,
ЙЬо він називає прекрасним, у мене, коли я прикладаю його до себе, Викликає відразу. Лист до Ф., нещирий, відсилати його не можна. Що тзимає мене на світі задля минулого чи задля майбутнього? Сучасність примарна, я не сиджу за столом, а кружляю навколо нього. Нічого, |анічогісінько. Безвихідь, нудьга, ні, не нудьга, тільки безвихідь, безглуздість, слабість. Учора в Добжиховіці101.
4 травня. Стан поліпшився, позаяк читав Стріндберґа («Посварилися»). Я читаю його не задля того, щоб читати, а задля того, щоб полежати в нього на грудях. Він тримає мене, мов дитину, на лівій руці. Я сиджу там, як людина на статуї. Десять разів я мало не сповзаю звідти, але на одинадцятий раз нарешті всідаюся надійно, відчуваю впевненість і бачу далеко довкола.
Розмірковую про ставлення людей до мене. Хай би який незначний я був, тут нема нікого, хто б розумів мене цілком. Мати людину, яка б тебе розуміла, наприклад дружину, означало б мати опору в усьому, мати Бога. Отла розуміє дещо, навіть багато чого, Макс, Фелікс - дещо, дехто, як Е., розуміє тільки щось окреме, зате з відразливою скрупульозністю, Ф., мабуть, зовсім нічого не розуміє, щоправда, з огляду на безперечний внутрішній зв’язок між нами, тут виникає ситуація особлива. Часом мені здавалося, що Ф. мене розуміє, сама про це не здогадуючись, наприклад, тоді, коли чекала мене на станції підземки, а я нестерпно тужив за нею; згораючи від нетерпіння якомога швидше її побачити й сподіваючись, що вона чекає мене нагорі, я мало не пробіг повз неї, але вона мовчки схопила мене за руку.
5 травня. Анічогісінько, голова тупа й трохи болить. Пополудні в Хотекському сквері, читав Стріндберга, який живить мене.
Довгонога, чорноока, жовтошкіра, схожа на дитину дівчина, весела, зухвала й жвава. Бачить низеньку подругу, що несе в руках капелюшка. «У тебе дві голови?» Подруга відразу розуміє загалом примітивний, але - завдяки голосу й манері цієї невеличкої особи - живий жарт. Сміючись, вона розповідає його ще одній подрузі, яку зустрічає через кілька кроків: «Вона спитала, чи не дві в мене голови!»
Вранці зустрів фройляйн Р.102 Власне, безодня потворності, чоловік змінитися так не може. Тіло незграбне, ніби щойно зі сну; стара, знайома мені кофта; те, що під кофтою, таке саме невпізнанне, як і підозріле, можливо, тільки
