Дві прекрасні сестри - Естер і Тілька як контраст між сіянням і затуханням. Особливо вродлива Тілька; оливково- смаглява, опущені випуклі повіки, глибока Азія. В обох на плечі накинуто шаль. На зріст середні, швидше низенькі, а тримаються випростано й велично, мов богині, - одна на валику канапи, Тілька скраєчку на якомусь незрозумілому сидінні, можливо, коробці. У напівсні довго бачив Естер, що пристрасно, як вона взагалі ставиться, на мою думку, до всього духовного, міцно вчепилася зубами у вузол каната й широко розгойдувалася туди-сюди в порожньому просторі, неначе язик дзвона (спогад про одну кіноафішу).
Обидві Л. Маленьке бісеня вчителька, котру я також бачив у напівсні, як вона шалено танцює, немовби козацький танок, тільки повільний, все злітала то вгору, то вниз над ледь похилим, повитим сутінками темно-бурим, вимощеним цеглою вибоїстим узвозом.
4 листопада. Спогад про куточок у Брешії, де я на такому самому узвозі, тільки серед білого дня, роздавав дітям італійські монети. Спогад про церкву у Вероні, куди я неохоче ступив зовсім самотній, лише під ледь відчутним тиском обов’язку бездільного мандрівника й під тяжким гнітом людини, що гине від непотрібності, побачив неприродно високого на зріст карлика, який горбився під кропильницею, трохи походив, сів, а тоді так само неохоче вийшов, немовби за порогом, брама в браму стояла ще одна церква.
Днями від’їзд євреїв на державному вокзалі. Двоє чоловів, які несуть мішка. Батько, що навантажує домашній скарб на купу дітей, навіть на найменшого, щоб швидше дістатися до перону. Міцна, здорова, молода, але вже безформна жінка, яка сидить із немовлям на валізі, її обступили, жваво розмовляючи, знайомі.
5 листопада. Пополудні у збудженому стані. Почав із роздумів про те, чи купляти й скільки купляти облігацій воєнної позики. Двічі вирушав до крамниці, щоб дати відповідні розпорядження, й двічі повертався, так і не дійшовши туди. Гарячково вираховував відсотки. Потім попросив матір купити облігацій на тисячу крон, але збільшив суму до двох тисяч. При цьому з’ясувалося, що я зовсім не знав про вклад на суму близько трьох тисяч, який належав мені, і що я залишився майже цілком байдужий, коли про це довідався. Моя голова була заклопотана тільки сумнівами щодо воєнної позики, й вони не покидали мене навіть під час півгодинної прогулянки надзвичайно людними вулицями.
6 листопада. Вигляд мурашиного копошіння публіки перед шанцем108 і в ньому.
У матері Оскара Поллака109. Гарне враження від його сестри. До речі, чи є взагалі хтось такий, перед ким я не схилявся б? Скажімо, щодо Грюнберга110, який, на мою думку, дуже значний чоловік і якого з незбагненних для мене причин майже всі недооцінюють: коли б мені довелося постати перед вибором - один із нас мусить негайно загинути (щодо нього це досить-таки ймовірно, адже в нього нібито дуже прогресуюча форма сухот), але від мого рішення залежить, хто саме це має бути, то таке питання з теоретичного боку я сприйму як вищою мірою безглузде, позаяк само собою зрозуміло, що треба зберегти незрівнянно ціннішого Ґрюнберґа. І Ґрюнберґ зі мною погодився б. Щоправда, в останню непідконтрольну мить я, хоч будь-хто інший зробив би це раніше, знайшов би аргументи на свою користь, аргументи, які іншим разом своєю грубістю, безпідставністю, фальшивістю викликали б у мене огиду. А втім, такі останні миті трапляються й тепер, хоч ніхто й не вимагає від мене робити вибір, - це ті миті, коли я намагаюся випробувати себе, відкидаючи будь-який побічний, зовнішній вплив.
