можна, а поблизу стоїть піч, надзвичайно великі чавунні дверцята якої розжарені до червоного, ми підтягуємо до неї чоловіка, притискаємо до дверцят його ступню, поки вона починає диміти, потім відтягуємо його від печі й даємо прохолонути, щоб згодом підтягти до дверцят знов. Так ми й робимо раз у раз, поки я прокидаюся не тільки в холодному поту, але й цокаючи від страху зубами.
Ганс і Амалія, двоє різникових дітей, гралися кульками під стіною крамниці - великої, старої, схожої на фортецю кам’яниці, що тяглася зі своїми двома рядами щільно заґратованих вікон уздовж берега річки. Перше ніж кинути кульку, Ганс оглядав її, ретельно цілився, придивлявся до дороги та ямки; Амалія ж сиділа навпочіпки біля ямки й нетерпляче била кулачками по землі. Та раптом обоє покидали кульки, поволі попідводилися й утупилися поглядами на ближче вікно крамниці. Звідти долинав такий звук, немовби хтось намагався протерти одну з невеличких, тьмавих темних шибок поділеного на багато частин вікна, але це не вдавалося, шибку розбили, і в маленькому прямокутнику невиразно проступило худе обличчя, яке, на перший погляд, невідь-чому всміхалося, - то був, мабуть, чоловік, який промовив:
- Ходіть сюди, діти. Ви коли-небудь бачили крамницю?
Діти похитали головою, Амалія збуджено дивилася вгору на незнайомця, Ганс озирнувся, чи нема поблизу людей, але побачив тільки одного чоловіка, який, байдужий до всього на світі, згорбившись, пхав уздовж парапету набережної тяжко навантаженого візка.
- О, тоді ви справді подивуєтесь, - проказав чоловік, і то дуже поквапно, так ніби цією поквапністю хотів зарадити несприятливому збігу обставин, що стіною, ґратами й вікном відділяли його від дітей. -Таж ходіть, пора вже.
- А як же ми ввійдемо? - спитала Амалія.
-
Амалія кивнула головою й підбігла до наступного вікна; там і справді пролунав стук, те саме і в інших вікнах. Та коли Амалія послухалася чужого чоловіка й безтурботно побігла за ним, як ото біжать за дерев’яним обручем, то Ганс тільки неквапно поплівся вслід. Він почувався ніяково, подивитися на крамницю було, звичайно, цікаво, ввійти туди йому досі й на гадку не спадало, але запрошення першого-ліпшого чужого чоловіка ще зовсім не означає, що входити туди справді вільно. Скоріше це не так, бо якби туди можна було входити, то батько вже запевне був би його повів, позаяк не тільки жив поблизу, але й далеко навкруги знав усіх людей, вони з ним вітались і ставилися до нього з пошаною. Цієї миті Гансові спало на думку, що це, отже, стосується й незнайомця, і він, щоб у цьому впевнитись, подався за Амалією й наздогнав її, коли вона з тим чоловіком зупинилася перед невеличкими бляшаними дверцятами майже над самісінькою землею. Це були дверцята до великої печі. Чоловік вибив в останньому вікні невеличку шибку й сказав:
- Вхід оце. Зачекайте хвилинку, я повідчиняю внутрішні двері.
- А ви знаєте нашого батька? - відразу поцікавився Ганс, але обличчя вже зникло, і Гансові довелося зі своїм запитанням зачекати.
Тепер стало чути, як внутрішні двері справді відчиняються. Спершу ключ заскреготав ледве чутно, потім усе гучніше й гучніше у ближчих дверях. Схоже, проломини в цьому товстому мурі було затулено численними дверима, що примикали щільно одні до одних. Нарешті всередину відчинилися й останні двері, діти полягали на землю, щоб зазирнути туди, й у напівтемряві побачили обличчя чоловіка.
-Двері відчинені, входьте! Тільки хутчій, хутчій! - Однією рукою він притискав до стіни ті численні двері.
