сорочка; їй вочевидь теж неприємно потрапити мені на очі в такому вигляді, але чинить вона хибно: замість прикрити причину свого спантеличення, вона немовби винувато хапається рукою за викот кофти, обсмикує її. Над верхньою губою густий пушок, але тільки в одному місці, і це створює враження особливо потворне. Попри все це вона мені дуже подобається, навіть своєю безперечною потворністю, до того ж краса її усмішки змін не зазнала, зате краса очей через приниження всього вигляду постраждала. А втім, нас розділяють континенти, я запевне її не розумію, вона, навпаки, вдовольняється першим поверховим враженням від мене. Цілком невинно просить хлібну картку.
Увечері читав розділ із «Нових християн»103.
Старий батько й підстаркувата дочка. Він розумний, носить еспаньйолку, трохи згорблений, із тростиною за спиною. У неї - широкий ніс, масивне підборіддя, округле, але пом’яте обличчя, важко повертає широкими клубами. «Ви кажете, в мене поганий вигляд. Ні, вигляд у мене непоганий».
14 травня. Втратив будь-яку регулярність у писанні. Часто на свіжому повітрі. Прогулянка з фройляйн Шт. до Трої, з фройляйн Р., її сестрою, Феліксом, його дружиною й Отлою до Добжиховіца, Час- таліце. Як на тортурах. Сьогодні відправа на Тайнґасе, потім Тухме- херґасе, потім народна кухня. Сьогодні читав давні розділи з «Кочегара». Написано сильно, тепер писати так я, очевидно, не можу (вже не можу). Боюся стати нездатним через уроджену ваду серця.
27 травня. Глибоко пригнічений у зв’язку з попереднім записом. Гину. Так безглуздо й марно загинути.
13 вересня. Напередодні батькового дня народження, новий щоденник. У ньому вже нема такої потреби, як колись, мені не треба викликати в собі тривогу, я й так досить стривожений, але задля якої мети, коли вона здійсниться, як може серце, не зовсім здорове серце зносити стільки невдоволення й стільки бажань, що невпинно його гризуть.
Неуважність, забудькуватість, дурість!
14 вересня. В суботу з Максом і Лангером104 у раббі-чудодія. Жижков, вулиця Гарантова. На тротуарі й на сходах багато дітей. Заїзд. Нагорі цілковита темрява, кілька кроків навпомацки з випростаними руками. В кімнаті тьмаве сутінкове світло, сірувато-білі стіни, довкола стоять, майже не рухаючись, кілька невеличких жінок і дівчат у хустках, обличчя бліді. Враження знекровленості. Наступна кімната. Все чорне, повно чоловіків і молодиків. Голосно моляться. Ми забиваємося в куток. Ледве встигаємо трохи роззирнутись, як молитва закінчується, кімната порожніє. Наріжна кімната з двома вікнами в кожній стіні. Нас відтісняють до столу праворуч від раббі. Ми впираємося. «Ви ж бо також євреї». Найбільше гармидеру по- батьківському здіймає раббі. «Всі рабини мають дикий вигляд», - сказав Лангер. Цей - у шовковому каптані, з-під нього виглядають підштаники. На переніссі волосся.
Облямована хутром ярмулка, яку він раз у раз поправляє. Брудний і чистий, своєрідність людей, що напружено думають. Чеше бороду, глибоко запускаючи в неї пальці, сякається з-під долоні на підлогу, лізе пальцями в страви, та коли на хвилю залишить руку на столі, видно, яка біла в нього шкіра, - таку білизну звичайно пов’язують лише зі спогадами про дитинство. Щоправда, тоді й батьки-матері були чисті.
16 вересня. Вигляд польських євреїв, що йдуть до Кол-Нідри. Хлопчик, який, затиснувши під пахвами по молитовному покривалу, тюпає поруч із батьком. Не ходити до храму - це самогубство.
Розгорнув Біблію. Про неправедних суддів. Знаходжу власну думку чи принаймні думку, якої досі дотримувався. А втім, це не має значення, в таких речах я ніколи не піддаюся помітному впливу, сторінки Біблії в мене перед очима не тріпочуть.
Здається, найвразливіше місце, куди можна ввігнати ніж, - між шиєю й підборід дям. Підводиш підборіддя і стромляєш ножа в напружені м’язи. Але це місце найвразливішим, певно, тільки здається. Сподіваєшся побачити, як звідти потужним
