одне одному в очі. Вони про це не думають, але їхні погляди можна витлумачити так: навіть це невеличке жалюгідне щастя, що поєднує двох літніх людей, війна руйнує.
Здоровенний німецький офіцер, обвішаний усілякими невеликими предметами спорядження, марширує сперше через вокзал, потім уздовж потяга. Через його поставу й зріст створюється таке враження, ніби він не згинається; це просто диво, що він іще рухається; щоб одночасно охопити поглядом дебелу талію, широку спину, всю струнку постать, треба широко розплющити очі.
В купе дві угорські єврейки, мати з дочкою. Схожі одна на одну, але мати в пристойному стані, а от дочка - жалюгідний, зате само- впевнений вишкребок. Мати - масивне, добре вирізьблене обличчя, підборіддя вкрите пушком. У дочки маленьке, гостре личко, нечиста шкіра, синя сукня, над нікчемними груденятами - біла вставка.
Сестра-жалібниця з Червоного Хреста. Вигляд упевнений і рішучий. їде, немовби ціла, самодостатня сім’я. Як батько, курить сигарети й походжає коридором туди-сюди, як хлопчик, вискакує на лавку, щоб дістати щось із ранця, обережно нарізає, як мати, м’ясо, хліб, помаранчу, як кокетлива дівчина, ким вона насправді й є, демонструє на протилежній лавці свої невеличкі гарні ніжки, жовті чобітки й жовті панчохи на міцних литках. Вона не проти, щоб до неї забалакували, навіть сама починає розпитувати - про гори, що вид- ніються вдалині, дає мені свій путівник, щоб я пошукав ті гори на карті. Я байдуже лежу в своєму кутку, і, хоч вона мені й до вподоби, мене помалу поймає відраза розпитувати в неї так, як вона того чекає. Міцне смагляве обличчя непевного віку, груба шкіра, випнута спідня губа, дорожній одяг, під ним - форма сестри-жалібниці, м’який каптур, що його, коли треба, можна натягти на іугий вузол волосся. Позаяк її ніхто ні про що не питає, вона сама починає потрохи розповідати про себе. Моя сестра, якій вона - про це я довідуюся згодом - зовсім не сподобалася, трохи її підтримує. Вона їде до Сатораля-Уйхеля, де дістане своє подальше призначення, найдужче їй подобається там, де найбільше роботи, бо тоді швидше минає час (моя сестра з цього робить висновок, що вона нещаслива, але я так не думаю). Трапляється багато чого, наприклад, один чоловік уві сні нестерпно хропів, його збудили, попросили зважати на решту пацієнтів, він пообіцяв, та щойно припав до подушки, як знову пролунало жахливе хропіння. Це було дуже смішно. Інші пацієнти жбурляли в нього пантофлями - він лежав у кутку палати, і поцілити в нього було не важко. З хворими треба обходитися суворо, ато нічого не доб’єшся, так-так, ні-ні, тільки не давати з собою торгуватися. Тут я роблю дурне, але вельми характерне для мене, підлабузницьке, хитре, побічне, безособове, байдуже, фальшиве, притягнуте здалеку, від якоїсь останньої хворобливої схильності, до того ж навіяне побаченою напередодні ввечері виставою Стріндберґа зауваження про те, що жінкам, мабуть, приємно обходитися так із чоловіками. Вона не чує цього зауваження чи вдає, що не чує. А моя сестра сприймає його, звичайно, саме в тому розумінні, в якому воно зроблене, й вибухає сміхом. Наступна розповідь
- про хворого на правець, який нізащо не хотів помирати.
Начальник станції, угорець, який зі своїм маленьким сином сідас до вагона згодом. Сестра-жалібниця дає хлопчикові помаранч. Той бере. Потім вона простягує йому шматок марципанад підносить його малому аж до губів, але він вагається. Я кажу: «Йому просто не віриться». Сестра повторює це слово в слово. Дуже приємно.
За вікнами Тиса й Бодроґ з їхнім широченним весняним водопіллям. Озерні краєвиди. Дикі качки. Гори із погрібами з токайським вином. Перед Будапештом серед зораних піль - зненацька напівкругла укріплена позиція. Дротяні загородження; ретельно обставлені підпірками, схожі на макети сховища з лавками. Загадкові для мене слова «пристосовуватися до місцевості». Щоб пізнати місцевість, треба мати інстинкт чотириногих.
Брудний готель в Уйхелі. У кімнаті все потерте. На нічному столику
- ще попіл від сигари останнього пожильця. Ліжка свіжозастелені лише про людське око. Спроба одержати дозвіл на посадку до військового потягу спочатку в командира відділення, потім у командира тилового району. В обох затишні кабінети, особливо в другого. Контраст між військовими й службовцями. Доцільна організація діловодства: стіл із чорнильницею й
