Щоденники 1910-1923

-  Вхід тут, любий Гансику, - сказав він, тягнучи за собою хлопчика, що гучно кричав і пручався; чоловік не звернув уваги на те, що рукав Гансової курточки об гострий край дверцят порвався на лахміття.

-  Малі, - раптом закричав Ганс - хоч як він упирався, а тим часом уже з ногами опинився в отворі, - Малі, клич батька, клич батька, я вже не можу звідси вибратися, він так мене тягне!

Проте Малі, геть збита з пантелику такою грубістю незнайомця, до того ж відчуваючи себе трохи винною, позаяк певною мірою сприяла цьому лиходійству, хоча, зрештою, з самого початку все ж таки теж неабияк зацікавлена, не побігла, а схопила Ганса за ноги... (Запис уривається.)

Певна річ, невдовзі стало відомо, що раббі працює над глиняною постаттю. В його будинку, де всі двері до всіх кімнат день і ніч стояли навстіж, не було нічого видимого, чого всі одразу не бачили б. Сходами весь час снували туди-сюди учні, чи сусіди, чи незнайомці, зазирали до всіх кімнат і, якщо не знаходили десь самого раббі відразу, ступали куди їм заманеться. І ось одного разу вони знайшли в балії велику грудку рудуватої глини.

Вони так звикли до свободи, яку раббі давав усім у своєму домі, що не посоромилися навіть ту глину помацати. Вона була тверда, як тільки добре натиснеш на неї - пальці офарблюються, на смак - а цікавим треба ж було й лизнути її - гірка. Незрозуміло було, навіщо раббі тримає цю глину в балії.

Гірко, гірко - ось головне слово. Як же мені зліпити з уламків тремтливу історію?

З каміна легко вихоплювалася цівка негустого білувато-сірого диму.

Раббі стояв з підкачаними рукавами, як праля, над балією й місив глину; в якій уже вгадувалися грубі риси людської постаті. Працюючи навіть над маленькою деталлю, скажімо, над фалангою пальця, раббі весь час мав перед очима всю постать. І хоч у глині вже видимо проступала людська подоба, раббі просто-таки шаленів - раз у раз випинав підборіддя, його губи без угаву накочувались одна на одну, а коли він ополіскував руки в цебрі, що стояв напохваті, то так люто стромляв їх у воду, що бризки летіли аж під голе склепіння.

11 травня. Отже, передав директорові листа. Позавчора. З проханням або, якщо війна закінчиться восени, надати мені потім тривалу відпустку, і то без збереження платні, або, якщо війна ще триватиме, скасувати звільнення від військового обов’язку. Це була суціль брехня. Напівбрехнею було б, якби я зажадав надати мені тривалу відпустку негайно, а в разі відмови - звільнити взагалі. Правдою було б, якби я заявив про звільнення. Ні на те, ні на те я не зважився, відтак - цілковита брехня.

Сьогодні марна розмова. Директор гадає, що я домагаюся звичайної тритижневої відпустки, на яку я як звільнений від військової служби не маю права, і тому пропонує її відразу - мовляв, він вирішив зробити це ще до мого листа. Про військову службу він узагалі мовчить, так наче в листі я про це й не згадую. Коли я заводжу про неї мову, він пускає мої слова повз вухо. Тривалу відпустку без збереження платні він вочевидь вважає примхою і обережно натякає на це. Наполягає, щоб я негайно взяв тритижневу відпустку. Як і всі, принагідно робить усілякі зауваження, типові для доморослого невропатолога. Мовляв, мені ж не доводиться нести відповідальність, як йому, в нього така посада, що на ній можна, звичайно, й захворіти. А скільки він працював і раніше, коли готувався до іспитів на адвоката й водночас ходив на службу. Дев’ять місяців по одинадцять годин на день. А головне - різниця. Хіба мені колись і чомусь доводилося потерпати за свою посаду? А йому доводилось. На службі він мав ворогів, ладних зробити що завгодно, аби лишень обрубати сучок, на якому він сидів, і викинути його на смітник.

Хоч як дивно, але про моє пописування він не згадує.

Я недолугий, хоча сам розумію, що йдеться мало не про моє життя. І все ж наполягаю, що хочу на військову службу й