самий безпорадний, такий самий несміливий, як, скажімо, перед старшим кельнером. А загалом розподіл мені здається надто чітким, у своїй недвозначності небезпечним, сумним і надто владним. Невже я живу в іншому світі? Чи зважуюсь я про це сказати?
Часом кажу: «Нащо мені жити? Я не хочу помирати лише задля сім’ї». Але ж саме сім’я - це і є втілення життя, отже, жити хочуть все ж таки задля самого життя. Та щодо матері, то це, здається, стосується й мене, хоча тільки останнім часом. Та чи не вдячність і розчулення привело мене до цього? Вдячність і розчулення, позаяк я бачу, як вона, докладаючи неймовірних на її вік зусиль, намагається відновити мої зв’язки з життям. Але вдячність - це також життя.
31 січня. Це означало б, що я живу задля матері. Але це не може бути правда, бо, навіть якби я був чимось надзвичайно більшим, ніж я є, то однаково залишався б тільки посланцем життя, хай навіть не пов’язаним з ним нічим іншим, крім цього призначення.
Самого лиш неґативнош, хай би яке могутнє воно було, замало - так я міркую собі в свої найнещасливіші хвилини. Бо я, щойно вибравшись на щонайнижчу сходинку й опинившися в якійсь, хай навіть найсумнівнішій, безпеці, лягаю, випростуюсь і жду, поки негативне - ні, не вибереться вслід за мною, а стягне мене з тої невисокої сходинки вниз. Тому це - своєрідний захисний інстинкт, який не терпить у мені ані найменшого почуття тривалого заспокоєння й, наприклад, руйнує подружнє ложе ще до того, як його облагодять.
1 лютого. Нічого, крім утоми. Щастя їздового, котрий від кожного вечора дістає таку саму насолоду, яку я дістаю від сьогоднішнього, чи ще більшу. Скажімо, ввечері на печі. Людина чистіша, ніж уранці, час перед тим, як стомлено засинаєш, - це, власне, час справжнього очищення від привидів, усіх їх прогнано, тільки з настанням ночі вони повертаються, вранці всі знову тут як тут, хоч іще й невидимі, і ось здорова людина знову заходжується, як і щодня, їх проганяти.
На примітивний погляд, достеменна, незаперечна, ззовні абсолютно нічим (мучеництвом, самопожертвою задля іншої людини) не спотворена істина - тільки фізичний біль. Дивно, що в найдавніших релігіях головним богом не був бог болю (а став ним, можливо, у пізніших релігіях). Кожному хворому - свого домашнього бога, хворому на легені - бога ядухи. Як можна знести його наближення, якщо не бути з ним пов’язаним іще до страшного поєднання?
2 лютого. Боротьба вранці дорогою до Танненштайна, боротьба, коли спостерігав змагання зі стрибків на лижах із трампліна. На малого веселого Б., хоч який він сумирний, ніби відкидають тінь мої привиди, принаймні так я бачу його, особливо оту виставлену вперед ногу в сірій відкачаній панчосі, безтямно блукаючий погляд, безглузді слова. І мені спадає на думку - але це вже надумане, - що він хоче надвечір провести мене додому.
«Боротьба», якби довелося навчатися ремесла, була б, мабуть, жахлива.
Можлива верхня грань негативного, досягнута завдяки «боротьбі», наближує вибір між божевіллям і збереженням себе.
Щастя бути разом з людьми.
3 лютого. Безсоння, майже безпросвітне; змучений сновиддями, так ніби їх видряпують на мені, мов на якомусь непіддатливому матеріалі.
Млявість, слабість очевидна, але описати її важко, бо це - суміш полохливості, стриманості, балакучості, нерішучості; мені хочеться описати щось однозначне, низку прикмет слабості, які в певному розумінні являють собою одну-єдину слабість, що піддається чіткому опису (вона не має нічого спільного з великими вадами, такими як брехливість, марнославство і т. ін.). Ця слабість стримує мене як від божевілля, так і від будь-якого злету. За те, що вона стримує мене від божевілля, я її лелію; від страху перед божевіллям я офірую злетом, але ця моя оборудка в царині, що не знає оборудок, звичайно ж, зазнає
